Вони звикли до того, що кожного ранку сходить сонце

Телефон часто дзвонив ночами. Але ніхто ніколи не брав трубки, бо у всіх був занадто міцний сон, щоб його почути.

Телефон був звичайний: невеликий пластиковий білий корпус, дріт довжиною метр двадцять, дванадцять чорних кнопок для набору номеру. Лише звук дзвінка не був таким звичайним. Короткі трелі нагадували котяче нявчання. Телефон дзвонив щоночі тричі, але ніхто ніколи не вслухувався у його звук.

Він вже був у домі, коли сім’я купила його. Ним, зазвичай, ніхто не користувався. Звичайний старий стаціонарний телефон. Кожного місяця за нього вносили абонентську плату і він далі просто продовжував стояти на журнальному столику біля вікна і припадати пилом.

Дзвінки почалися з народженням дітей. Спочатку - лише раз на тиждень, у середу, о другій тридцять дві. Потім, разом із двійнятами росла і кількість дзвінків за ніч та за тиждень. Коли малят тільки привезли у дім, то всі були занадто заклопотані та втомлені, щоб відповідати на нічні дзвінки. З часом до цього звикли, як і до того, що кожного ранку сходить сонце, і просто перестали звертати на них увагу.

Цієї ночі телефон дзвонив уже двічі. П'ятирічна Фібі прокинулася від спраги та спустилася на кухню. Почувши звук дзвінка, вона підійшла до телефону та підняла трубку.

- Ви мій найкращий експеримент! - голос був чоловічий, сухий та дуже задоволений. - Я так люблю спостерігати за вашою ідеальною сім’єю. Ви так добре виглядаєте все разом.

- Матуся з татком ще сплять, може подзвоните вранці? - спокійним, відчуженим, голосом запропонувала дівчинка.

- Ви всі так мило спите. На це я також дуже люблю дивитися. Як ваш татко хропе, а матуся накриває голову подушкою. Як ви з братиком обоє скидаєте свої ковдрочки на підлогу, бо вам спекотно

спати у ваших піжамах.

- Матуся з татком ще сплять, може подзвоните вранці? - механчно повторила Фібі.

На сходах почулися чиїсь кроки. Мамі також не спалося, тож вона вирішила пуститися вниз.

- Доню, що ти тут робиш? Хтось телефонував?

- Дядечко сказав, що любить дивитися як ми спимо.

Обличчя жінки побіліло. Минуле знову дісталося до неї. Зроблені в юності помилки тепер потребували відплати. Взявши Фібі за руку, вона повела її нагору, де сказала, щоб та переодяглася у вуличний одяг. Сама, тим часом, розбудила чоловіка та сина й почала збирати найважливіші речі. Руки її неймовірно тряслися й в очах стояли сльози. Нічого не пояснивши, вона сказала всім сісти до машини.

Коли жінка вже була біля вхідних дверей телефон задзвонив вчетверте. Глибоко вдихнувши жінка підійшла до апарата і зняла слухавку:

- Чи обов’язково було так вчиняти зі мною, Сіде? Я ж просто відмовилася піти з тобою на випускний. Це було п’ятнадцять років тому!?

- Тоді ти змусила мене страждати. Тепер моя черга. Вони такі налякані зараз сидять у машині і чекають тебе. А якщо я прямо зараз вистрелю твоєму чоловікові в обличчя? Воно таке бридке, навіщо воно йому таке? Навіщо він тобі такий?

- Перестань, Сід, я знаю що ти цього не зробиш, - жінка заливалася слізьми. Всі її думки були лише про заміський будинок її нового залицяльника, далеко за містом. Потрібно було лише якнайшвидше виїхати і до світанку вони б уже були там.

Кинувши слухавку, вона побігла до автомобіля, сіла за кермо і витерла сльози. Поцілувала по черзі чоловіка і дітей. Сім’я дивилася на неї і мовчала. Всі чекали якихось пояснень. Але що жінка могла розповісти - про своє невдале шкільне кохання чи про нового чоловіка, з яким вона спілкувалася в інтернеті вже три тижні?

Швико вивівши авто на дорогу, вона одразу поїхала до східного кордону міста. Нервово тримаючи кермо, жінка проїжджала кожен світлофор на червоне і не вмикала поворотників. Уже за містом вона трохи розслабилася.

Під’їжджаючи до будинку коханця, жінка побачила світло у вікні кухні. Мовчки дістала речі з багажника, взяла обох дітей за руки й кивнувши законному чоловікові, пішла до будинку.

Двері відчинив чоловік, років тридцяти, із мисливським ножем у руках. Його холодна хижа усмішка миттю нагадала жінці ким він є насправді.

- Сіде, невже ти досі не змирився? - зі сльозами вимовила жінка.

Вони звикли до нічних дзвінків, як до того, що кожного ранку сходить сонце. Але цього ранку сонце не зійшло.