Смертельний Вовкулака
П’ятничний вечір добігав кінця. Майже порожніми, тихими вулицями, втискаючи голови в плечі і підіймаючи коміри, пробігали поодинокі постаті. Поривчастий вітер з огидним, дрібним дощем зривав залишки пожовклого листя, встеляючи ним землю, асфальт, калюжі. Велике місто – прекрасне в своїй осінній меланхолії проводжало останній робочий день.
Та були й ті, хто не встигли повернутися додому щоб запалити у вікні своєї квартири тепле світло.
П’ятеро людей стояли на платформі станції метро і чекали на прибуття поїзда. Всі вони не знайомі між собою. Юнак в навушниках, охоронець супермаркету, викладачка в технікумі, слідчий райвідділу поліції, жінка з букетом троянд – зовсім різні люди, які, на перший погляд, не мають нічого спільного. Але це тільки на перший погляд.
…
— Ви мене задрали своєю опікою! Вас забагато в моєму житті! – прокричав юнак в навушниках батькам. Грюкнув дверима і пішов.
…
Охоронець супермаркету бачив як з кишені діда випала двадцятка біля полиці з крупами. Старий не помітив цього, охоронець супермаркету ту двадцятку поклав собі до кишені.
…
— Ти тупий дятел! З тебе не буде людини! – кричала викладачка в технікумі на студента, наче освіта напряму впливає на людяність.
…
— Все в твоїх руках. Ситуація серйозна, ти вже не вперше тут за нанесення тяжких тілесних. Я можу все пустити на тормоза, але цього разу це буде вже трохи дорожче. – Слідчий райвідділу набрав чотиризначну цифру у телефоні, показав екран затриманому.
…
— Алло, любий, сьогодні треба звіти доробити. Директор залишає працювати допізна. Це відстій. Він нам навіть букети подарував, але все одно ми з дівчатами злі, – брехала жінка з трояндами, сидячи в ресторані. Вона не зводила палкого погляду з чоловіка навпроти, а він не відпускав її руки. Збоку на столику стояв вазон з подарованими квітами.
…
Все це лише епізоди прожитих подій за день. Кожен з цих людей був сам, але у підземельній тиші кожен думав про свій епізод, відчуваючи всередині хробака, що точив серце.
По ескалатору спускався чоловік. Вдягнутий був у довгий чорний плащ, більше схожий на рясу священника, глибокий каптур закривав йому обличчя. Спустившись, він пішов у самий початок платформи. Потім повернувся назад, у ту частину де стояли люди. Він тримав обидві руки у кишенях плаща, щось бурмотів проходячи біля кожного з пасажирів. Ніхто не звертав на нього увагу, бо всі поринули у власні думки. Штучне світло підземки викликало смуток. Тим, хто чекав на поїзд, нестримно захотілося побачити сонце, потрапити в новий день, щоб виправити сказане і скоєне за сьогодні. Попросити вибачення, повернути гроші, відмовитися від хабаря, сказати правду. Всі вони тішили себе думками, про можливість спокути завтра. Ці думки їх заспокоювали, адже все можна вирішити завтра.
Як грім серед ясного неба прозвучав голос: «Шановні пасажири, будьте уважні, на станцію прибуває електропоїзд, відійдіть від краю платформи». З темного тунелю показалось два яскравих ока поїзда. Чоловік у плащі переступив обмежувальну лінію і став на самий край платформи. Поїзд попереджувально прогудів, але чоловік не зрушив з місця. Він розвів руки в сторони, мов розп’ятий на хресті і гучним твердим голосом прокричав: «Вперед!»
Людина в чорному лишилася стояти на платформі, а п’ять пасажирів, як один рушили до краю і зробили крок уперед. Вони підкошеними посипались один за одним під поїзд. Мов ненаситний звір, поїзд трощив їхні кістки, намотував нутрощі на колеса. Переляканий машиніст смикав важелі, тиснув на кнопки, але збожеволіла машина, не слухаючись, пролетіла повз станцію і зникла у темряві підземного тунелю.
Вітер від поїзда тріпав темний плащ, зірвав каптур з голови, відкривши чорні як смола очі і лису голову з крейдяно-білою шкірою. Чоловік ще постояв на пероні кілька хвилин, а тоді ступив на ескалатор, щоб піднятися туди, звідки прийшов.
Потім в газетах ще довго писали, що це був масовий суїцид невідомої секти. Проводились різні розслідування. Ледь не під лупою переглядалися записи камер спостереження. на них видно, що п’ятеро людей наче за командою рушили під колеса. Але жодна камера не показала того, хто ту команду віддав. Чоловіка в чорному не було видно на жодному записі.
І як годиться, історія одразу обросла легендами та переказами. Одні були притомні, інші – геть божевільні, от тільки жодної правдивої.
Тому, стоячи у пізню годину на краю перону з думками про спокуту завтра, остерігайся незнайомців.
