І здійнявся вітер

Коли горіла хата діда Івана, вся вулиця бігла гасити. Один лишень Тарас спокійно спостерігав за усім. Він знав – старий чаклун. Сам, декілька років тому, бачив, як той ткнув дулю грозовій хмарі. Здійнявся вітер та за хвильку виглянуло сонце. Тепер старий згорів, та хлопець не був певен чи справді смерть забрала дідугана.

За свої п’ятнадцять, Тарас бачив багато дивного у селі. Білу жінку вночі на кладовищі, цапа з трьома рогами, що перестрибнув його, коли яблука сусідські крав. Але дитячим розповідям ніхто не вірив, лише бабця. І сама оповідала про різні випадки.

– Ото коли на бураках расно костерева посходить, то усьо відьма наврочила, – повторювала вона. – В тому разі тра йти до лісу, відьомську галявину святою водою покропити.

Підозрював хлопець що та відьма то тітка Мотря. Надто багато грибів вона заготовляла, мабуть нечиста сила в пошуках допомагала. Розповів він про це для батюшки на сповіді. А вже через декілька тижнів жінка втонула, повертаючись додому попід річкою. Вранці пастухи її знайшли, коли вона на поверхні плавала.

– Вода не прийняла. Точно відьма, – подумав тоді хлопець.

Коли ж і старий помер, сподівався що спокій повернеться у село. Та почалися пошесті. В одних кролі мерли, в інших щось курей душило.

– Тхорів розвелося, чи щурі бісяться?

– Ось вам хрест, відьомські забавки це все. Чимось насолили ми нечисті.

Так роздумували старші, але ж Тарас знав, що посіпаки диявола вже зустрілися з господарем. Хіба тільки з могил попідіймалися. З цією думкою побіг до священника.

– Знову ти, Тарасе? Не зводь наклеп на покійників. Якими б вони не були, то справа Господа нашого судити їх по вчинкам. А я тривожити померлих не буду.

Засмученим повертався додому хлопчина, та коло самої домівки здійнявся вітер та поніс вулицею стіну пилу. Запримітив він у вихорі силуети, що витанцьовували та шкірили до нього свої зігнилі ікла. Піщинки в очах несамовито різали, ніби за наказом невідомої сили.

– Згинь нечиста!

Тарас протираючи очі побіг у двір, перечепився та добряче вдарився головою. Чудернацьке видіння зійшло на нього.

"Дід Іван з тіткою Мотрею танцювали на відьомській галявині навколо багаття. Гидко сміючись, вони тикали розпеченими прутами в чийсь силует, а невідомий лише приглушено стогнав. Вогнище розгорілося сильніше і Тарас зміг розгледіти лице того тіла. Своє лице."

Отямився. Вітру, як не було. А на тілі залишилися невеликі подряпини.

– Виродки, хотіли й мене у пекло заперти, – пробурмотів він.

Тієї ночі поцупив у церкві хреста, яким священник воду освячував. Та вирішив почекати ранку, щоб з першими півнями окропити тих нехристів. І вигнати їх нечестиві душі з рідного села.

Здійнявся вітер.

Світло поступово відганяло пітьму. Тарас крадькома йшов до кладовища. Ось і воно. Нові та старі могили, з пам’ятниками та без. Відерце з водою та церковний хрест в руках. Він знав куди йти, але не очікував, що могила старого буде розрита та порожня.

– Курва! Вжив гадина!

Впустивши все із рук, стрімголов кинувся до іншої могили. Пусто.

– Не може бути! Вони ж ... це тепер ... за мною ...

Від хвилювання почав задихатися, виступили сльози, в грудях закололо, а горло ніби стисло.

Здійнявся вітер.

Те, що хлопець не прийшов снідати, стривожило батьків, а пообідді мати пішла селом шукати. Ніхто його не бачив, але всі вже перешіптувалися про розриті могили і можливу помсту хлопцеві від чаклунів.

Коли ж надвечір із лісу піднявся дим, мабуть, туди з півсела побігло.

Пробираючись все ближче до джерела диму, що йшов з відьомської галявини, можна було почути голоси.

– Давай, Мотра, його живцем спалимо! – хрипів один.

– Ні, давай краще втопимо! – відповідав писклявий голос, та заходився сміхом.

Фрази та сміх повторювалися, а ще стогін та викрики від болю. Коли перші селяни вийшли із хащів, перед ними відкрилася сцена, що змусила заціпеніти від жаху.

Посеред галявини горіло багаття. З одного боку якого, нахромлене на декілька кілків, висіло обгоріле тіло діда Івана, з іншого, так само прилаштували тіло Мотрі, від якого вже відпадали шматки. Посеред їдкого смороду гнилої плоті та безлічі мух танцював Тарас, промовляючи різними голосами. В незбагненному танку, він обпікав себе розпеченими прутами. Помітивши людей, з єдиного ока, що вціліло полилися сльози.

– Врятуйте, вони хочуть мене вбити! – заблагав він, продовжуючи нівечити своє тіло.

І здійнявся вітер.