Тупілак Мандруючий

Човен наповнювався водою, проте гребці цього не відчували. У цей час вони відчували лише біль у руках, відчай та страх. Вони з усієї сили били веслами по воді, намагаючись обігнати неминуче. Бризки, мов крижана кров, рясно обдавали їхній одяг, а цівки гострої води підтікали під манжети. Руки були слизькі; весла вислизали, ламаючи та зриваючи нігті. Чоловіки кричали, наче ошалілі дикі звірі. Вони гребли з усіх сил, вони гребли не торкаючись веслами води, вони гребли занурюючи весла надто глибоко. Ці чоловіки не розуміли, де знаходяться. Ніч була невблаганною до зору: нічого крім безмежжя.

Щось у воді здійняло важку хвилю, яка звалилася на чоловіків. Усе в середині їхніх тремтливих тіл перевернулося, закололо і запалало полум’ям, таким же холодним як і вода. Вони ледве змогли втриматися. Аж ось нова хвиля здіймається своєю зухвало-рівною поставою над нічним горизонтом.

На підлозі потрощеної кімнати лежав та ридав закривавлений чоловік. Долонею він відчував дружину. Її скляні очі споглядали через вибиті двері як призахідне Сонце окривавилося. Вона така ж, як і воно; вона йде разом з ним. Чоловік на силу підвівся. Предмети перед ним похитувалися гіпнотичним вогнем; в посічених грудях клубочилася нудота. На ґанку він, спершись на дерево, споглядав, як у далині дві нерозбірливі ненависні постаті спускаються у долину до річки.

Вітер озлоблено шарудів листям. У скрипі високих дерев вчувалися слова. Вони кликали його, Лук’яна, до себе. Виснажений, Лук’ян став на коліна і прикликав потаємною, нестерпною слухові мовою мандрівних духів до свого тіла. Верховіття засяяли у присмерці дивовижним жовто-гарячим сяянням. Запахло померлими квітами, заіскрилися невидимі посмішки, і щось лиховісно насунулося на червоні від горя очі…

Дерев’яна підлога поволі напивалася невинною кров’ю. Його дружина зґвалтована та вбита у нього на очах. Її прекрасне тіло переламане грубими пальцями, її вуста розірвані гнилими зубами, а її доля вкрадена приблудними дегенератами. «Вибач», - промовим Лук’ян.

Напівморок кімнати приховував потаємні сховки. У них знаходилися інструменти призначення яких відомо лише небагатьом. Рука стискає кістяний ніж; очі дивляться на несьогосвітне сонячне ложе, на посмішку в сльозах, на мертве небо…

Сонце зайшло. Свідомість провалилася у блюзнірський жах. Загострена крем’яна вставка розсікала ніжну шкіру рівно. Тремтячі руки дістали з утроби заклякле немовля. Лук’ян нещадно різав тіло свої дружини. Він послідовно зрізав ніс, вуха, вуста, а наостанок позбавив її очей. Зі стегон, живота та спини були обережно зрізані великі латки шкіри.

Губи розрізняли присмаки рідної крові. Дитяча голівка м’яко відділилася. Тільце, мов рибина, зручно вляглося на кам’яні жорна. Лук’ян вичавлював із прозорої шкіри та м’якої плоті кров; реберця, переламуючись, впивалися у батьківські пальці. Кам’яні жорна звучали, наче кашлеподібний сміх. Облиті кров’ю ноги стояли коло нещасної матері. Її роздягнуте тіло багряним вишкіром лежало в кімнаті.

Слизьким пальцям було тяжко втримувати клапті шкіри та зшивати їх разом. Непроглядна темнота безпомильно направляла пальці. Шов за швом створював відразливе, мішкоподібне щось. Змазавши лице вугіллям, Лук’ян став набивати оте зшите перемішаними нутрощами, обрізками риби, волоссям. Він окроплював цю річ водою, кричав на неї, заклинав. Зрештою, він взяв цю жахливу річ на руки, мов свою нову дитину. Він відправився вниз по чорному схилу до річки. Якесь гілля насмішкувато било його, але більша частина вказувала дорогу.

Лук’ян стояв на березі. Жахливий мішок лежав на піску. Лук’ян переодягнув куртку так, аби капюшон закривав йому лице. Шалений голос зазвучав у небі. Руки здійнялися у напрямку незліченних байдужих «свідків». Вони прикликувалися у цей світ суворими словами. Лук’ян злягався зі зшитим чудовиськом просто там, на піщаному березі широкої ріки. Серце шалено билося, а зі скронь знову потекла кров. Її краплі було змито чистими водами річки. Ніч, котра досі давала право бачити, осліпила чоловіка. Його свідомість звільнилася від вищого втручання. Він зрозумів усе, що накоїв. Він знесилено впав, вдарившись потилицею об щось тверде. Востаннє він бачив те, як декілька зірок сльозами по щоці впали в річку.

Чергова хвиля забрала із собою одного з убивць. Інший, одурілий від жаху, волав хриплим горлом навкруги. Він заплющив очі, бо було нестерпно дивитися на поверхню води. Він відкусив собі частину язика, коли потужна хвиля вибила його з човна. Він помер від страху одразу як упав у воду: невимовний біль спіткав його на чорнім ложі, під кігтями божественного Ворона, вже посмертно.