Оберіг не вбереже

Міфи, що ширяться серед народу, на пустому місці не виникають, адже ж диму без вогню не буває. Хтось вірить у них, хтось каже: «Що за дурні, моторошні казки?» Кожен має право сам обирати: у що вірувати і як вчиняти. Та ті, хто мають голову на плечах, не пропустить повз вуха насторогу від доброго люду, і зачувши історію про нове страховисько, застережують себе й дитя від дій неземного зла. Однак, не завше здатен оберіг вберегти людей від нещастя і лих.

Як сонця останній промінь зникає, темної ночі богиня своїх прислужників на землю спускає — нині вона тут владає. Звисає в небі місяцю тонкий серпанок, світлом блідо-срібним землю вкриває. Вітер вулицями села гуляє, гілки дерев зачіпає. Там листя шепоче й шумить, а тіні чудернадськії, страшні розповзаються по землі. Десь у льосі дзеленчить ланцюг висячі на цвяху, хвіртка скрипить у дворі в сусідському. Огорожа, з темного дерева зроблена, обступає хати: білі вдень — посірілі вночі, вони ховають у собі сонні душі людські. Хтось чатує на них за вікном, походжає, звуки моторошні видає, людей лякає. Хтозна, що в темряві о такій годині там блукає. Тож, як тільки морок над селом нависає, кожна хата вже спить, кожна дрімає. Стомлений батько, зморена мати, мала дитина в колисці — усі сновидають. Господарство в хліву спочиває, і навіть собака старий на ґанку не лає. У цей час лихая чорнота сил набирається і на народ злою хвилею, що її нікому спинити, насувається. У різній подобі вона до людей являться і, жертву свою спіймавши, відпускати не збирається.

На гілках дерев вниз головою кажани звисають, і, вмить розплющивши очі, зриваються в політ, шукаючи свою здобич. Беззоряне небо віддзеркалюють брижі в діжці із чорною водою, завиває протяг на подвір’ї, ворушачи фіранки з вишивкою золотою. Хитається трава поволі, а в хаті з підвіконня враз падає мамою зроблена мотанка-оберіг для її малюка. Темний крук, що на тину сидів, злітає у височінь, і сам собі в слід він щось кричить. До даху прикріпившись, звисає вертунець, своїми пальцями-кігтями доповзає до прочиненого вікна. Він сідає на підвіконня. Не маючи перешкод проникає в дім, проповзаючи під колиску, штовхає її і будить маля. Воно заходиться в плачу, а мама спить, вона не чує його крику. Лелик у мить змінює свій лик, і постає вже не у звіриній, у людській подобі. Не гарна зовні жінка з довгими пасмами темного волосся, вбрана в подерті чорні лати, кидає потворних очей своїх погляд на батьків, надсилаючи їм жахливих кошмарів, щоб ті уві сні не знали спокою цієї ночі. Жінка звертає свою увагу до дитини, починає її бити й щипати, змушуючи плакати чимдужч. Мала б вона хоч дрібку співчуття, та що казати про дитя, яке вбило власну матір за життя. Проходить час і, коли їй набридає мучити невинне немовля, вона бере його на руки й погойдує у своїх холодних обіймах. Малюк і далі плаче і кричать, зове маму, просить підійти, захистити від напасті, що тягне його до своєї пащі. Втім, жінка спить, і чоловік також, уже безпробудним, мертвим сном. Нічниця, що в її грудях отруйне молоко, напуває їм маля і труїть душу, що ще не жила. Кладе його назад у ліжко й, обернувшись на кажана, зникає в темряві нічних хмар, що затуляють місяць раз-по-раз.

На ранок гуде село й кожна хата в ньому, народом шириться чутка лиха, що вночі Нічниця тут була і згубила життя сім’ї цілої. І відтоді кожен знає: лишать колиску відкритою на ніч погана забава, а одного оберегу на підвіконні замало для захисту власного дача.