З днем народження, братику!

Відсвяткувавши свій день народження, я їхав в пустому вагоні метро додому. Там я зможу нарешті розслабитись. Була десята година вечора, попереду ще півгодини прокату на метро. Як завжди в цей день мені було моторошно від маминих і бабусиних привітань не лише мене і почуття провини, що так дужчали з кожним роком. Я так і не насолодився двадцятиріччям. Да і не дивно, останній раз я насолоджувався днем народженням в 3 роки...

Метро вже мало зупинятися на наступній станції і диктор вже почав оголошувати: "Станція...", аж раптом звук заглух і з колонок чітко почулося: "З днем народження, братику!". Поїзд різко спинився, я мало не випав з сидіння. Серце защемилось, а далі шалено забилось. Я похитуючись підвівся і розвалився на сидінні. Поїзд різко рвонув, і я вже лежав. Екран, який був чорним весь цей час, раптом вивів картинку, яка ставала все чіткішою і врешті-решт на ній з’явилась дівчина, дуже схожа на мене, але з ніжнішими рисами обличчя і довшим волоссям. Я відчув якусь магію сна і висоти з якої хочеш стрибнути і перестав що небудь відчувати. Невже це вона?...

Екран, періодично глючив, але звук був дуже чіткий. "Не хочеш привітати сестричку?"— по-злому всміхнулась вона. Її зображення транслювали всі екрани в вагонах, я попав наче в мультик. Не фільм, де герой переживає і старається вибратися з жопи, а саме в мультик, де все само розрулится.

"Вибач,"— тихо, не розуміючи, що роблю, сказав я, — "я дуже радий тебе бачити, але як так?". Стоп кадр, екран не продовжував відео. Вона завмерла посміхаючись. Динамік продовжував працювати:

– Я не прийшла радіти зустрічі з тобою. Я тут, щоб помститися. І, звісно, відсвяткувати своє двадцятиріччя. Тепер мій час приносити тобі лілії на похорони.

Поїзд рвонув з такою швидкістю, що я мало не вилетів в двері, які раптом відчинилися, лише тому що схопився за поручні. Ми мчали в абсолютній темряві, лампи згасли. Світився один екран.

"Минулий ювілей я не змогла відсвяткувати, ти побоявся іти на колесо огляду. Тепер можу!". "Благаю, відпусти мене, ти знаєш, що я випадково, мені було три роки!"– розпачливо заволав я.

Сімнадцять років тому. Батьки накривають стіл. Бабуся несе подарунки. Вікно відкрите на провітрювання. Ліля, моя близнючка, залізає на підвіконня, я намагаюсь залізти до неї, але падаю на високу легку тумбу, яка зносить Лілю в вікно. Ми жили на п’ятому поверсі. Більше я її не бачив. Хіба в дев’ять років, коли гуглити навчився, бачив в старих новинах її фотки і моє заблюрене обличчя.

Світло ввімкнулося. Екран став дзеркалом. Я бачив себе, але чомусь заблюреного. Далі я бачив ті фотки з новин. Далі ту посмішку двадцятирічної жіночої версії мене. Поїзд мчав, все швидше і швидше, я вже не міг триматися, поручні ковзали. Я розумів, що зараз вилечу. І таки вилетів.

Вона нарешті відсвяткувала свій ювілей. Але моє свято не закінчилося.

Я проснувся в гробі на своїх похоронах. Зрозумів це по традиційному похороному співу, темряві і формі штуки в якій я лежав. Я почув священника, який видно читав мені молитву за упокій. Я не вслухався в його слова, не кричав, не пробував вилізти, але одна фраза мене швидко привела в свідомість. " Господи, упокой душу спочилої рабині твоєї Лілії у місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою… ".

Я так дьоргнувся, аж в гробу перевернувся. Від цього я проснувся. Фух, це все був сон. Аж раптом до мене дійшло, що я не дома. Стоп, де я? "Де треба"– я нікого не бачив, але це той самий моторошний голос з метро. Я заховався під ковдру. В п'ять років мене це спасало від монстрів, надія є. "Нема"– відгукнувся її голос. Мені так страшно ніколи не було. Ніякий фільм жахів не зрівняється з цим відчуттям мультяшної реальності.

Ковдра з мене злетіла і вилетіла в вікно. Я закричав як не в себе. Заплющив очі, далі розплющив, все ще репетуючи побачив, як велетенський лікар мене піднімає і кладе до новонародженої дитини зростом з мене. Боковим зором я побачив мою маму. Я знову народився?... Немовля повернулося до мене і посміхнулося тією ж посмішкою, як у метро, але без зубів і продовжило: "З днем народження, братику".