Зомбі за кермом

Першим помер Андрій. І вони його з’їли.

Хлопчик плакав, кликав маму, поступово слабнув та так і не стягув без неї. Батько пояснював, чому вони не змогли взяти її з собою. Розказував, чому вдарив і чому вона не підвелася. Але трирічній дитині важко те осягнути. Вже на сьомий день його не стало.

Чоловік довго не міг зважитися, але переборов власного демона. Йому було навіть трохи простіше, поки розчленовував та готував, мав час так-сяк примиритися. А от хлопці ригали. Богдан зміг проковтнути шматочок брата аж на третій день. І то тільки завдяки забороні торкатися до будь-яких інших харчів, поки під рукою була свіжина.

Відтоді все непоправно змінилося. Вже вкотре за останній час. Тепер залишки сім'ї між собою майже не спілкувалися. Сиділи по кутах, уникали поглядів, переварювали, соромилися. Тому зміни, які торкнулася Олега, досить довго залишалися непоміченими.

Якось батько з найстаршим сином перетнулися в дальньому куті біля туалету. На губах хлопця чорною кіркою запеклася кров, він ховав очі від світла свічки. А ще від нього смерділо не так як від усіх. Добряче інакше. Кислим та гнилим.

Невдовзі опісля він втратив зуба, через кілька днів ще одного. Його дихання, навіть коли не спав, стало нагадувати тихе хропіння. Шкіра сіріла, під очима все чіткіше проступали не за віком темні кола. Коли навколо ніздрів навіть здалеку проглядалася сукровиця, стало очевидно, що до Олега дістався вірус.

– Все через малого. Очевидно той підхопив заразу від вашої матері, а я погано проварив м'ясо.

Олег все заперечував, хитав чуприною, але факт залишався фактом, він з'їв найбільше. Навіть кістки обсмоктував, щоб нічого не пропало.

– Як я вчив, – казав батько, – хороший хлопчик. Всі ви хороші. Як же мені шкода.

Богдан давно не прагнув погратися з братом, але залишався єдиним, хто часом намагався когось розбалакати. До певного моменту Олег відмахувався, мовчки йшов до дальніх стін бункера, де проводив все більше часу, все частіше в густій пітьмі. Богдан не розумів причин, але батько бачив, що відбувалося. І був напоготові.

Це сталося на сорок п'ятий день їхнього перебування під землею і на тридцять сьомий, як Олег гарно пообідав братом. На чергову спробу Богдана поговорити старший брат кинувся на малого з риком, мов дикий звір, дарма, що майже без зубів.

Батько перехопив. Ніс, крізь який увійшов ніж, голосно хруснув, всередині голови чвакнуло, полилася кров. Олег впав замертво.

Навідміну від Андрія його їсти не стали. Чоловік поховав хлопця в септику і їх залишилося двоє.

Час йшов і серед звичного бетонного пилу чоловік став помічати запах крові та падла. Точно такий, який линув від Олега та ще раніше від дружини.

– Богданчику, підійди.

Немитим тілом пах саме син. Все інше належало йому.

Бункер, який дозволяв пережити апокаліпсис, зараз безсило розводив руками.

– Хлопчику мій, я намагався, але не вийшло. Пробач.

Богдан виявився досить розумним, щоб ховатися. Та в свої вісім хлопець залишався наївною дитиною, вірив, що батько чи те, на що він перетворювався, його не бачить за коробками з продовольством.

Чоловік поки не відчував жодного нездорового потягу. Але зомбі на те й зомбі, щоб не відповідати за власні вчинки.

– Тату, ти мене лякаєш.

– Розумію, зайчику. Але іншого виходу немає, не можна допустити, щоб ти теж став таким. Вся суть у тому, щоб залишатися людиною. До кінця.

Потім чоловік пішов. Остання людина зібралася духом, щоб глянути в очі катастрофі, поки остаточно не стала її частиною.

Світанок, пташки, дерева – все як пів року тому. Навіть будинок стояв. Але чоловік не зважав, стискав ножа й простував дорогою на звук. У кінці вулиці розрізнив рух, останні метри до натовпу біг.

Вони сновигали на перехрестку, біля старої зупинки. Найближчі вилупили на нього очиська, гарчали, шкірилися, проте ніхто не наважувався напасти. Він сам кинувся вперед. Хтось відбивався, хтось тікав, інші падали вражені зброєю. Але всі при цьому намагалися до нього говорити. Розмитими, кострубатими словами, породженими зогнилими язиками наче крізь товщу води. Ніби намагалися достукатися, ніби до рівного. З кожним разом вигуки набували все виразнішої форми.

Чоловік зупинився, дозволив мозку почути. Слова вражали, але більше шокувало, що тупим зомбі вистачало клепки керувати автівками. Повз повільно проповз автобус повний витріщак з телефонами. Вдалині набирали сили сирени. А в житті чоловіка остаточно настав кінець світу.