Петля

Пронизливий вітер вив, коли вони, тремтячи від шаленого страху, майже не дихали, боячись, що бродячий за рогом фаерімм помітить їх. Ледь-ледь почав накрапати дощ, як було вирішено покинути укриття під стіною багатоповерхівки і хутко побігти спустошеною вулицею, намагаючись не потрапити у поле зору тварюки. Два беззвучно показані жести, глибокий вдих і вони піднялися на ноги. Кожен тихий крок і серце падало до п’ят. Гримнуло, коли вони разом здригнулися від гарячого зловонного дихання за спиною і почули придушений крик, який миттєво обірвався, заляпавши їхні обличчя багряною кров’ю. Шанси врятуватися дорівнювали нулю. Час починався заново.

Щоразу після смерті всіх з їхнього загону, лише один пам’ятав усі події, біль, паніку і жах. Проте у кожного назбиралося вже з десяток спогадів про власну смерть. Останнє, що Браф пам’ятав цього разу: як щелепа фаерімма зімкнулася над його шиєю, як голова відлетіла далі по вулиці, як тіла товаришів недбало розривали гострими зубами на його очах, а він просто лежав відтятою головою, все ще живою, і дивом усвідомлював реальність, відчуваючи кожну чортову секунду свого життя.

«Диво», направду кажучи, не було чимось мегафантастичним. Один із десяти втрачених артефактів королів дарував можливість прогнозувати майбутнє з точністю до секунди. Ніде і не згадувалося, що власник мусив проживати всі події власноруч. Їхній загін вже б кинув до біса цей медальйон, та для того, аби знову відділити «Темний континент», що кишів тварюками, треба було зібрати разом у храмі всі артефакти королів, аби богиня Іґніс прийшла на їхні землі знову. Принаймні, так казали записи, що збереглися у кожному з десятьох королівств. Хтось вірив, хтось був налаштований скептично, це аж ніяк не відміняло того, що зараз загін «Абсалом» знаходився у печері на окраїні міста. Хтось, як Ріко і Мелла взагалі втратили віру коли-небудь повернутися до звичного життя. Браф міг їх зрозуміти.

Якби Брафа спитали, чи хоче він жити, то відповідь без роздумів була би «так».

Якби Брафа спитали, на що він готовий, аби більше не прокидатися, то його відповідь без роздумів була би «будь-що». Він ладен був уже перевернути гори голіруч, та хоч дракона вполювати, тільки скажіть. Хоча в глибині душі знав, на що ніколи не погодиться.

Йому було за тридцять, як і кожному з команди, та він не міг уявити нічого прекраснішого за непроглядну темряву, яка дарувала тишу та спокій; нічого за ніж біля його горлянки, якби той подарував щасливе забуття; нічого, аніж померти від старості в оточенні сім’ї, відбудованої батьківщини, під захистом богині Іґніс.

Іґніс це забавляло. Дітлахам навіть і не спадало на думку, що вони вже мертві. Медальйон навіки замкнув їх у петлі. Вони проживатимуть раз за разом намарне до самого скону цього світу. Хіба не кумедно?

— Гей, Ріко! Твоя зміна, я тут закінчив, — озвався Браф, відставляючи убік казанець. Якщо бути чесним, то із життя в життя навіть суп встиг набити оскомини.

— Ріко? — та у відповідь гучно лунала тиша.

Перше, що кинулося в очі, коли Браф зайшов за кут — закривавлена Мелла, яка лежала на землі, прикриваючи рукою рану на шиї. У її засклівших синіх очах відбивався переляк.

Усвідомлення того, що відбулося, прийшло, як тільки він рвонув до виходу: усі товариші лежали горілиць, кров доріжкою стікала до виходу. У Метта виднілася закривавлена трахея, шматок шиї хтось філігранно вирізав лезом.

У момент, коли він відчув біля шиї теплий від крові ніж, Браф зібрав докупи усю картину. Їхнє лігво ніхто не знаходив — і це було найгіршим. Останні слова, сказані Ріко не приголомшили його ані на краплину. Браф уже знав їх.

— Хто б як не думав, я доживу до старості і покину цей проклятий кошмар. Сподіваюся, ми більше ніколи не побачимося.

«Дякую за все, капітане».

Загострений ніж пройшовся по шкірі й заглибився в м’язи, кров з артерії чваркнула фонтаном. Очі Ріко були заплющеними: чим би він не керувався, та бачити його команду знову мертвою було нестерпно. Варто йти звідсіля. Тварюки могли почуяти запах мерців.

Ріко стиснув медальйон у руці, обернувся до виходу і вкляк. Кров відлила від голови, а перед очима запаморочилося. Випавши з руки, ніж глухо задзеленчав об кам’янисту підлогу печери. Схиливши зубасту голову-сонях, на Ріко вищирився фаерімм. Шанси врятуватися дорівнювали нулю. Час починався заново. Знову ніхто не дізнається правди.