Нерви демонів

— Люцику, тобі воно точно треба? — знову завів шарманку Беліал, усім виглядом виказуючи нестерпну огиду. Його голос подекуди зривався на фальцет, а руки й ноги трусилися чи то від холоду, чи то від страху.

— Бель, набожні так трупів не бояться, як оце ти. Мерців ніколи не бачив? — спокійно, не замислюючися відповів втомлений за другу годину ниття Люцифер, із звучним чваком дістаючи руку з-під ребер мерця, на якій у спазмах все ще здригалося серце.

— Та воно то ні, але ж це — ні в який казан не лізе! — молодший демон аж ікнув, коли побачив заляпану кров’ю руку шефа. — До того ж це точно не найкраще місце, щоб вительбушувати трупи, — його руки нервово перебирали лямки на одязі, а сам він щосекунди озирався навкруги.

Скрипнула сосна від здійнятого вітру, зашелестіли опалі гілки під ногами, на небі поволі збиралися грозові хмари.

— Руку на відсіч даю, скоро ливане, як із відра! Давай уже підемо звідсіля, га? — занив Беліал, глянувши на посірівше небо.

Перед очима промайнула блискавиця, і слідом за нею гримнуло, що дай боже. Серце калатало, немов ладне вискочити з грудей і щодуху дати драпака.

— Лю…цик? — голос у демона вкінець сів, а сам він побілів так, немов із хреста щойно знятий.

Беліал озирнувся, але Люцифера немов і слід простиг. Він потер руки, намагаючись зігрітися і заспокоїтися. Треба хоча б спробувати повернутися до окраїни лісу. Перші хвилин десять адреналін чіпко тримав у шаленій напрузі, проте з часом перед очима стало паморочитися. Беліал гадки не мав, скільки минуло, як поперед нього окреслився темний силует.

— Люцик! — на радощах, не бачачи перед собою анічогісінько, чкурнув до шефа, налітаючи зі спини.

Холодні кістляві руки вчепилися у долоні. Ледь не посивівший у мить Беліал, повернувшись, втупився у бліде лице дівчини, наче олень у світлі фар. Кров стугоніла у вухах, кінцівки немов закам’яніли. Беліалу здавалося, що один порух — і йому не жити. Зі щелепи дівчини звисала відтяпана кимось плоть, оголюючи білосніжні кістки. Беліал бачив, як крізь подекуди незатягнутими шкірою ребрами б’ється серце. Опускати погляд нижче він не ризикнув: з першого погляду помітив, що на животі й узагалі шкіри немає. Кишки волочилися по землі, а нутрощі дивом трималися у кривавому місиві під грудною кліткою.

Вони дивилися в очі один одному, завмерши, видно, від несподіванки. Різкий рух застав Беліала зненацька, і він навіть не встиг відсахнутися. З живота дівчини враз простягнулася бліда рука і міцно вчепилася у долоню, затягуючи всередину. Мокро, липко, гидко. Щось невідоме засмоктало руку Беліла вже по лікоть і не збиралося відступати. Від холодних і слизьких нутрощів тягнуло блювати. Руки вже не було по плече. Беліал намагався опиратися, та тіло ніби разом утратило всю силу. Перед очима мерехтіли чорні цятки, а до вух ніби хтось приклав мушлю. Болі не було, лише мерзенна щільність слизу й бруду, яка тисла на руку, змушуючи поволі осідати на землю.

— Невиховане дівчисько! — раптом прокректав старечий голос зовсім поруч. Беліал ошаліло дивився, як злетіла з плеч голова дівчини і з глухим грюхотом покотилася у кущі.

Все тіло здригалося у судомах, зуби стукотіли, а у грудях болючим клубком розлилася неможливість вдихнути ані грам повітря. Беліал, немов лялька, затрусив головою зі сторони в сторону. До нього хвацько шкутильгала сива бабка, закутана у потертий білий плащ. Очниці зіяли темною пустотою, а з обрізаного черепа виднівся темно-пастельний мозок. Думка, що треба втікати, набатом била в голові, змушуючи тіло знову чинити спротив. Руку вже нічого не стискало, тож Беліал чимдуж рвонув її на себе. Чужа долоня ніби прикипіла до передпліччя демона, та той не зважав. Він біг, не розбираючи шляху. Очі вже нічого не бачили, він задихався від судомних вдихів. Темп бігу з кожною секундою ставав усе меншим і Беліал на мить зупинився вдихнути у повні груди.

Гримнуло, як на плече зашуганого демона опустилася холодна, липка долоня. Серце зробило скачок. Над вухом роздався низький хрипкий голос. Беліал не чув слів. Один із чотирьох наймогутніших демонів, єдиний непереможний ворог якого — страх, зомлів.

— Розвелося лякливих, усю репутацію псуєте, — Люцифер невдоволено почухав потилицю і потягнув до себе на руки Беліала. Заради всіх святих і грішних, він, верховний демон, володар пекла, найлихіше створіння, що тільки ходило цим світом, почував себе нянькою в людському дитсадку.