Колишня

Олесь схопився з ліжка та покрокував кімнатою до телефону.

— Перша тридцять сім, – прошепотів собі під носа.

Щоразу, коли йому сниться страшний сон Олесь відчуває гостру потребу поглянути на час, проговорити його, мов констатуючи чиюсь смерть. Смерть того сновидіння певно. Адже він ніколи не пам’ятає, ні про що був сон, ні що його там налякало. Сівши у ліжку став дивитись у вікно, силуючись вихопити із затуманеної свідомості хоч якісь спогади. Вуличні ліхтарі нахабно сповнювали кімнату світлом. Все ніяк руки не дійдуть повісити штори у спальні.

Олесь глянув на другу половину ліжка. Вона була порожня. Він згадав – Ясі тут, на щастя, немає. Ніхто розпитуватиме про сновидіння. Можна розслабитися. Влігся, закрив очі. Однак напруга в тілі лишилась. Не давала провалитись назад у сон. Відчуття погляду, ніби хтось сів навшпиньки поруч із ліжком та вивчає Олесове обличчя.

Серце забилось вдвічі, а то й у тричі швидше. Вся рідина з організму миттю втекла на поверхню, вкрила холодним потом шкіру. Повільний вдих. Ще повільніший видих. Олесь наважується повільно підняти повіки. Нікого. Кімната так само порожня.

— От хрінь! Довбана зарядка!

На столі навпроти ліжка світився маленький ліхтарик зарядного блоку. Олесь підвівся витягнув блок із живлення та повернувся під теплу ковдру. Думки минали одна за одною, з кожною наступною все повільніше та повільніше. Аж ось знову. Те саме відчуття, але цього разу хтось мав бути позаду. Маючи певність в повноцінній безглуздості цих страхів Олесь підтягнув себе руками у ліжку до сидячого положення. Посміхнувся сам до себе. Аби переконати страх остаточно покинути думки, він вирішив струснути ковдру над ліжком.

Олесю перехопило дихання, а всі нутрощі немов провалились під ліжко. Поруч із ним, була голова Ярослави. Вона не виглядала відрізаною, більше нагадувало, що вона росте з ліжка. Йому хотілось вибігти геть з кімнати, з будинку та більш ніколи не вертатись. Але ноги були, мов залиті свинцем, не підконтрольні, прикуті до матраца. Олесь кричав, силуючись зрушити з місця, розмахував руками. Аж усвідомив — це сон!

— Котику, хіба я не казала, як важливо запам’ятовувати сни? Підсвідоме формує свідомість, формує буття, — усміхнено заговорила голова.

– Це сон! Це сон! – верещав Олесь, б’ючи собі обличчя.

Хлопець підірвався з ліжка. Жадібно вдихнув повітря, як людина, що випірнула з води. Він глянув на свої руки, поворушив ногами.

– Це був сон, – ще раз заспокоїв себе, ліг та глянув на місце де була голова.

Що це? Якась чорна цятка. Олесь хотів скинути це з ковдри та не зміг поворушитись. Страх знову завібрував у тілі. Ще одна спроба ворухнутись, ще одна – марно. Тим часом чорна цятка на ковдрі ставала більшою, аж поки із неї не вилізла голова Ярослави.

— Любий, сон закінчується, коли я скажу, — сказала голова та зайшлась реготом.

Всі сили Олесь скеровував на спроби зрушити з місця. Кожен вдих наповнював жахом, що розповзався артеріями, загущував кров. Кричати було так само марно, як і рухатись. М’язи шиї були напружені та гортань не видавала жодного звуку.

Олесь схопився з ліжка та покрокував кімнатою до телефону.

— Четверта сорок два, – прошепотів собі під носа.

— Знову кошмар? Що тобі наснилося? – сказала Ярослава потягуючись у ліжку.

— Не пам’ятаю.