Комора

Як іронічно. Колись мене замикали в коморі, щоб позбавити від моїх “демонів”. Тепер, виходячи з дому, я знаю, що найгірше в мені безнадійно пропадає в надійно зачиненій коморі.

Така ж комора була в батьківському дома. Двері до неї вели з моєї кімнати. Тільки стіл, стілець і відро для власних потреб, а ще лампа на довгому проводі, що аж пекла в голову. Тут мене запирали, щоб я вчився. Мене перевіряли кожну годину, і якщо я не встигав дописати чи завчити, бодай слово – очікував до наступної перевірки через годину.

Така ж комора була в закритій школі, куди мене відправили, коли зрозуміли, що я надаю перевагу внуку прибиральниці, а не дочці мера. В цій коморі мене замикав пастор-викладач. Щоб я подумав про свої гріхи та помолився. Вже в цій коморі не було ні меблів, ні світла. Можливо, саме через відсутність гарного освітлення, я і не зумів розгледіти значущості традиційних цінностей.

Така ж комора була на її виробництві. Там, в кінці складу, відсунувши стійку зі штучними шубами, можна було простукати в стіні порожнечу за однією із панелей шириною сантиметрів тридцять. Це і був вхід до таємної комори, де вона ховала дешеві гольфи перед тим, як переклеїти на них власні фірмові бирки; під час перевірок Держпраці вона ховала тут декілька десятків неоформлених робітників. Власне, вона це робила разом з моїм батьком. Про мертвих добре або ніяк, а той “згорів на роботі” від перепрацювання, а от вона ледве не згоріла на роботі в прямому сенсі цих слів.

Я прийняв те рішення не одразу, але крок за кроком, я розумів, що вона не дозволить мені керувати компанією чи взагалі діяти самостійно. Вона хотіла бути впевненою в моїй “надійності”: я повинен був розділяти цінності, на яких заснована компанія, та на яких виховували мене. Що ж, вона не хотіла мене справжнього, а я хотів компанію. Тут хтось був зайвим і переміг я тільки тому, що прийняв рішення першим. Ще мить, ще день і вона сказала б мені на прощання: “Співчуття шукай у словнику між “сукою” та “сифілісом” – і, як завжди, додала б, – любий сину”.

Вона казала це, коли малим я плакав та благав не зачиняти мене знову.

Вона відповідала так завжди й усім: хто прохав в неї підвищення зарплатні, бо не вистачало грошей на дітей; хто сподівався на заслужений відпочинок, після декількох років роботи; хто зазнав ушкоджень на виробництві й тепер просив компенсувати їх лікування; хто отримував непомірні штрафи за скоєні помилки в результати перевтоми через перепрацювання.

Тому тоді, коли стався той випадок в коморі, я не мав іншого вибору, як проігнорувати її крики про допомогу. Стіна вогню не дала їй шансів на самостійний порятунок, а я чудово вивчив її урок про неспівчуття.

Це найкраще, чому вона мене навчила. Це найкраще моє рішення.

Тепер, вже на моєму виробництві, тієї комори не має. Та така ж є в мене в дома. Маю звичку починати день з її відвідин: чорна кава та зустріч з матір’ю завжди допомагають мені зібратися зранку. Всі ці комори однакові: без вікон та витяжки, вони задушливі та темні. Тому я тримаю світло увімкненим і двері відчиненими, допоки триває наша зустріч.

Тепер, в її очах мольба, а інколи і її порепанні губи благають, та я відповідаю: “Співчуття шукай у словнику, – і авжеж додаю, – люба мамо”.

Після цього вона шипить прокльони, та не довго: вкритті старими шрамами від опіків легені, не дають їй можливості на сильні прояви емоцій. Вона починає кашляти до захлинання, тоді я одягаю на неї кисневу маску і вона затихає. Та її деформовані руки продовжують стискатися в слабкі кулаки, а в очах її я продовжую читати те, що вона неспроможна промовити знову: “Ти мені не син, Демоне!” Я завжди посміхаюсь і відповідаю: “Як скажеш, мамо”.

За ці роки її губи так і не прошепотіли жодної з молитов її церкви. Не пам’ятаю, щоб вона хоч колись проголошувала їх. Але добре пам’ятаю, як вона купувала нові хустинки під кожне церковне свято. Можливо, Бог(вони) не змилостивилися над нею і не забрали до себе, бо вона не пам’ятає як звертатися до Них? Або Бог теж не вірять у співчуття? Або Бог не заглядають у комори?