***

Микитка повернувся з лісу. Ксеня була рада бачити його цілим і неушкодженим, хай навіть мав тепер сиві пасма, а посмішка завжди виглядала вимушено і відкривала гострі ікла. Вона обіймала його вночі, коли хатою розносилось скавуління. Іноді і вдень також. Вона зігрівала своїми руками його холодні вузлувати руки та ніжно пестила грубі пальці. Ксеня говорила до нього людською мовою про людські речі, і він слухав, а тоді відказував щось, обережно складаючи слова докупи. Вона просила його поратись по дому і приймала важкий молоток з його цупких лап так само, як приймала за столом сіль і цукор; вона сама подавала йому госиру сокиру і дивилась, як схилена постать заповнює собою нішу в їх побуті, призначену для її коханого. Іноді вона бачила, як він ріже кігті, щоб не зашкодити їй ненароком, коли триматиме її стан, міцний від щоденної роботи, але довірливо вразливий у його міцних лапах. Ксеня клала руку на його плече, коли він здригався від тільки йому видимих страхів, і пестила його сиве волосся, поки він нарешті не був здатен повірити у безпеку.

За місяць Ксеня теж піде до лісу. Вона омине усі яри, виживе у всіх сутичках зі звірами і повернеться додому. Вона промовлятиме до Микитки, складаючи ніжне гарчання в слова, і вони знов справді розумітимуть одне одного. Їм не треба буде ховати ікла; вони гірко і широко сміятимуться з речей, котрі поки що їй чужі. Вона відростить гострі кігті і цупку шкіру. Її волосся посивіє і стане жорстким, як трава під лісовими деревами, в якій залишиться та частинка її, що є всередині кожної людини. Вони спатимуть, пригорнувшись одне до одного, а їх тонкий слух ловитиме далекі тихі звуки небезпеки. Вони питимуть чай і дивитимуться в нічне небо, і знов бачитимуть в ньому одні й ті самі зорі.