Авжеж тополі не вампіри...

Ця пташка верещить, так ніби плаче. Ти ж чайка, чи що ти таке, чого тобі перейматись? Літаєш собі.

Сьогодні гуляємо, тільки здається лише Аліні весь цей процес "гуляння" довподоби. Вона занурила босі ноги в пісок, який плавиться від поштовхів Дніпра. Це виглядає приємно, але я не знімаю кеди. Здається річка проковтне мене, немов хижі брунатні драглі.

Аліна скидається більше на смолоскип, тоді як я ховаюсь у тінях. Мене це влаштовує, просто сьогодні я мов оголений дріт… Та чи тільки сьогодні? Останнім часом скидаюсь собі на розщеплене навпіл дерево, як раз таке як тут росте прямо посеред пляжу, стовбур якого загоївся достатньо, щоб утворити комфортні умови всім, хто забажав би на нього всістися.

— Пішли посидимо на дереві, — кажу, — зараз ми тут рибалкам всю рибу переполохаємо.

— Тополі погані дерева, це дерева енергетичні вампіри.

Я закотила очі, це ж просто дерево.

— Звідки ти знаєш що це тополя, може то дуб.

— Звісно дуб, але тоді я блондинка. — Аліна заправила важке чорняве волосся за вуха, і попри загрозу флористичного вампіризму, закинула сумку на розлоге гілля.

Ми всілися і деякий час мовчали, дивлячись як річку розрізає баржа.

— То, що ти робила зимою? Ти хоч з дому виходила?

Від цього питання мій розум перетворився на колодязь без дна. Не знаю що робила зимою... Виживала?

Та відповісти щось треба було.

— Не знаю. — стенула плечима, — Замовила книжок. — Мене саму пересмикнуло від того як тупо це прозвучало, — Ще вчитись намагалась.

Але справді, чим я займалась?

— Що робити вдома!? Я зараз ходжу на різні концерти, в барах буває прикольно. Знаєш, не обов'язково спати з чуваками, навіть якщо вони купують тобі коктейлі, можна просто насолоджуватись атмосферою! В мене зараз 5 вихідних і я хочу використати їх на повну!

Я уявила собі ту атмосферу і мені ще більше закортіло додому.

— Підтримую твою завзятість, але я певно пас. Тим більше в мене і вдома є чувак.

— Він кіт.

— І шо?

Серйозно подивившись одна на одну ми розреготались.

— Ай! — Аліна зненацька відсмикнула лікоть від стовбура.

— Що таке? Тебе вкусило дерево?

— Не знаю чи дерево, та щось мене таки вкусило. — сказала Аліна потираючи руку.

— Дай гляну... — посерйознішала я.

Аліна показала мені місце, де на білій блузі розквітла червона плямка крові.

— Трясця, чекай, в мене є антисептик. — я потяглася до своєї сумки. — То певно дерево на тебе образилось, бо ти його вампіром обізвала.

— І цілком заслужено. Дивись, воно ж мені руку прокололо!

На шкірі в Аліни ніяких порізів не виявилось, що було дивно, бо пляма на одязі свідчила про зворотне.

Різко якось почало сутеніти. Ми вирішили потрошку рухатись в сторону метро. Пісок намагався забратися у взуття, тому йшли повільно. З кожним кроком парк попереду ставав все більш масивним, ніби величезна зелена хвиля насувалась на нас.

Мені якось раптово закортіло забратись звідси, хребтом пробігли крихітні голки.

— Аліна... — та її вже не було поруч.

Я озирнулась і побачила що вона іде назад, назад до розбитого навпіл дерева.

— Алін! Ти куди?

Я побігла за нею, зав'язаючи в піску. Поки намагалась її наздогнати — почалося щось геть дивне. Я не могла повірити тому, що бачила. Бачила як подруга поволі наближалася до місця де ми тільки но сиділи, і як дерево росте на очах, трансформуючись в осяяну якимось потойбічним світлом арку, за межами якої була... пітьма.

Інстинкти наполягали на втечі, але я не могла кинути Аліну, яка заклякла, вдивляючись у порожнечу, що з'явилася поміж стовбурів.

Від паралізуючого жаху я не змогла вчасно зупинитись, і ледь не збила Аліну з ніг. Але це було добре, вона принаймні звернула на мене увагу. Я схопила її за руку і потягла геть.

— Ліз... — прошепотіла вона, але вмить її голос змінився, — ТИ НЕ ЗАБЕРЕШ! ВОНА ПОДАРУНОК, ОБЛИШ! — невідомий голос бринів металом з її вуст.

Я сахнулася, відпустивши її руку. В очах Аліни пульсувало те саме потойбічне сяйво.

Вмить чорне мов нафта коріння схопило Аліну і потягло в арку. З її обличчя не сходила замріяна усмішка, поки вся її тіло не зникло в пітьмі.

— А З ТЕБЕ ВЗЯТИ НІЧОГО! ГЕТЬ! — голос лунав звідусіль, — ГЕТЬ!

Вмить марення розсіялося, я впала на пісок. Аліна зникла, мов і не було…

Дніпро обіймало пляж, а в небі кричали чайки.