Запах риби

– Що з нею не так?

“Все не так. Розлупи очі, виродку”.

Але рот не відкривається. Краще мовчати. Всеодно ніхто не вірить. Хай мати розгрібається. Хай розкаже, як сама це бачить, адже теж воліє вдавати, що не вірить.

Вона сплітає пальці у вузол, заломлює кисті, закушує нижню губу й лиш опісля скошує погляд до мене.

– Ну, вона не говорить… Два роки як.

Брови блакитноокого здіймаються над тонкою оправою окулярів.

– Тобто з дванадцяти? – уточнює лікар, але на матір не дивиться. Підходить до кушетки, кладе долоню на передпліччя. – Олю, ти мене чуєш?

Він здригається, коли переводжу на нього погляд. Це навіть кумедно. Але лише на мить. Не посміхаюся і не відповідаю.

– Олю, – після паузи додає він, – ти розумієш, що я тобі кажу?

Так і не дочекавшись відгуку лікар забирає руку.

– А ще, – додає мати, набравшись духу, – з нею стається всяке.

Закочує рукава на кофтині, підтягує штанки до коліна, накінець відтягує високий воріт, демонструючи шию. Вся шкіра всіяна глибокими синцями. Давніми й свіжими.

Чоловік штрикає в один пальцем, щоб переконатися в справжності.

– Ви її б'єте? – несміливо припускають світлі брови.

“Цей швидко допетрав. Але рано чи пізно розуміння підкорюється більшості з них. Та що з того?”

– Ні, ви що? – шаріється мати. – В тому й справа. Вони беруться нізвідки.

Дивиться в сподіванні, що цього достатньо, що лікар зрозуміє, випише чарівний рецепт і все стане добре. Але той лише відступає на крок, занурюється у власні думки.

“Все як завжди”.

– Це не тільки на руках і ногах, – додає поспіхом навздогін, – все тіло в слідах. Я вам клянуся, воно саме. Не раз вартувала біля ліжка вночі. Там нема, де вдаритися, розумієте? А нові синці з'являються. Самі собою. Це хвороба. Хвороба ж?

Чоловік робить вигляд, що вивчає якісь деталі в записах, але, ймовірніше, розмірковує, чи достатньо побачив для звернення в поліцію.

– У неї було чотири переломи і ще три вивихи, – не то питає, не то стверджує. – З одинадцяти років вона стала занадто травматичною, не здається?

Мати буквально гризе губу під прискіпливим поглядом лікаря.

– У неї стаються припадки. Сильні. Її буквально кидає, викручує. А ще… ще її нудить, вона стає агресивною.

Мати хаотично вивалює назовні майже все лайно.

– Коли це почалося, пані Сороко?

“А й дійсно, мамо, коли це почалося?”

– Що саме? – відтягує відповідь вона.

– Конвульсії, переломи, синці, апатія, мовчанка, – лікар розводить руками, – стан, з яким ви привели дочку. Не бачу, щоб до дві тисячі двадцятого року її історія чимось вирізнялася від записів пересічних дітей.

– Ну, говорити перестала, як зачастила до лікарів, – стишує голос до шепоту, невесело посміхається, – може, воно навіть добре. Бо почала розказувати, що ввижалося дивне. Інші хотіли запроторити її на стаціонар до психлікарні.

“Ну ти й сука”.

– Що ви маєте на увазі під “дивним”?

– Ну, був колись один інцидент, – мати вміє ретельно добирати слова, – ще раніше, до всього. Стався нещасний випадок. Мій чоловік…, – скрушно хитає головою, мало не пускає сльозу, – прямо на очах, розумієте?

“Скажи про сморід, про рибу. Скажи про рибу!”

Але мати замовкає. В тиші чутно тільки гудіння комп’ютера. Робиться холодно.

Цього разу важка ноша опускається згори, міцні пута приковують руки й тулуб до кушетки. Йорзаю ногами, але марно. Сили нерівні. Все дивлюся на матір, сподіваюся, бодай сьогодні щось вдіє. Вона все знає. Все розуміє. Завжди знала. Завжди бачила.

– На перший погляд… – лікар замовкає на пів слові, нарешті помітивши мої корчі, різко підводиться. Щось кричить чи то мені, чи то матері. Біжить до шафки, щось шукає.

Але я вперто споглядаю за матір’ю. Шукаю поглядом її очі. Та ховає обличчя в долоні – найвищий вияв турботи, на який вона здатна. Але про кого вона? Звичайно про себе. Легше сховатися, простіше вдати, що нічого не відбувається. Зараз, тоді, завжди. Синці беруться нізвідки, руки ламаються самостійно і так далі, і тому подібне. Цікаво, що вона вигадає через пів року, коли стане видно?

Чую сморід гнилої риби. Зовсім під носом. Дотик холодного до щоки, а тоді удар. Від сліз кабінет розпливається, мати зникає. Горлянку перетискає. Простіше не пручатися. Перш ніж тверді пальці стискають скули, відкривають рот і туди запихають член, встигаю подумки просичати: “Я тебе вб’ю. Вбила раз, вб’ю і вдруге. Ти лише дохла риба”.