Демони міста

Наші дружні посиденьки в розпалі. Ми зручно розташувалися навколо електрокаміна, потягуючи — хто чай, хто каву, хто безлактозне молоко, хто щось міцніше — і теревенимо. Після традиційного обміну “страшними історіями” в дусі “у чорному-чорному замку” чи “у лісі, лісі темному” переключаємось на матерії вищі. Ми любимо бавитись у доморощених етнографів, тож і заходить мова про персонажів нижчої демонології і всяке таке.

- От цікаво, — говорить хтось, — скільки є міських легенд! Але хто там діє? Привиди, маніяки, ну, чупакабри всякі. А де якась питома, суто міська нечисть?

- А чим тобі привиди погані? Полтергейсти? Я в дитинстві чув, як така падлюка тероризувала цілу родину. Стукотіла, потім стала речами кидатися, пожежу влаштувала... Їм довелося з'їхати. Це ще лайт-версія, бо ніхто не помер, але мені в тому віці й того вистачило. Досі сироти по шкірі, коли чую про “полтерів”... Згадав! Це була статейка десь, в “Інтєрєсній газеті”, абощо. Я тоді наївно думав, що в пресі пишуть правду...

- Слухай, полтергейсти — то зовсім інше. Я про що: люди вірили, нібито в лісах живуть лісовики, у водоймах — водяниці, і так далі: русалки, мавки, полудниці, et cetera, et cetera, et cetera. Тобто духи-покровителі і захисники. Природи, а не людини, яка може отримати люлів, якщо веде себе нечемно. Чому такого немає в місті? Це ж теж певне середовище, екосистема. Чому предки не вигадали їй захисника?

- А genius loci?

- Не те. Кажу ж: міста, не місця. І щось не пригадаю моторошних легенд з таким персонажем.

- А домовик? Він типу помічник і захисник, але з характером. Знайома розповідала, як її здоровезний кіт годинами сидів і витріщався у порожню стіну. А потім тікав, піджавши хвоста. Якось їй важко спалося, вона прокинулася і побачила, що кіт в неї на грудях спить. Хотіла скинути — а тут знайоме нявчання з іншої кімнати! Отой, що на грудях, я-ак розмахнеться лапою — і по обличчю! Подряпини довго не сходили. А як зійшли, вона потрапила в аварію, і їй склом добряче обличчя порізало. Кілька шрамів так і лишилось.

- Ну так, домовики попереджають про небезпеку. Але я про інше! Домовик “курує” приватний простір — хату, подвір'я...

- На подвір'ї — дворовий...

- Ок, неважливо. Словом, його простір — його хата. А я кажу про загальноміську нечисть. Типу лісовиків, але в асфальтових хащах.

Всі задумались. Хтось несміливо згадав про гремлінів.

- Гремліни — це вже породження технологічної ери. Якщо не помиляюсь, з'явилися в Другу світову і малу вузьку спеціалізацію: псували техніку. Один англієць, з яким я чатилась, розповідав про свого прадіда. Він служив механіком в ангарі. Так от: кожної ночі, десь в ту саму годину, чули шарудіння в приміщенні, де зберігались інструменти. Потім почастішали несправності в літаках. Спочатку їх вчасно виявляли — а потім один літак упав і розбився просто після злету. Там загинув пілот, з яким вони дружили, наречений сестри. Прадід озлився, став стерегти тих гремлінів...

- І що?

- І нічого. Пару разів хихотіння чув. Пару раз інструменти не на місці були. Але, поки ангар не згорів, так воно й тривало. Я особисто підозрюю, тут без діда не обійшлося. Англієць писав: дивний він якийсь був. Любив купляти дитячі іграшки з механізмами і псувати їх, влаштовуючи аварії. Мав окрему дитячу залізницю жахів — і чого там тільки не відбувалось з потягами й ляльками...

- Коротше, повертаємось до старого-доброго: “нема монстра страшнішого за людину”.

Після таких розмов червонувате “полум'я” електрокаміна видалося майже зловісним. Шурхіт у кутку (кіт вирішив ще раз повечеряти на сон прийдешній) змусив компанію сполохано озирнутися.

- Ну що, хлопці й дівчата, ще страхастиків на ніч?

Ми напружено сміємося. Всі, крім одного.

- Чи справді таких духів немає? Чи ви вирішили так, бо в них немає імені? Може, історія просто не донесла його, як не донесла імен стількох богів наших предків? Мені, чесно кажучи, простіше було б повірити в демона міста, ніж лісу й болота. Там все ясно: чужий, небезпечний простір. А місто? Все ніби таке контрольоване, зрозуміле... Але вийдіть посеред ночі на вулицю і прислухайтесь. Чуєте шепоти? Вони розповідають про людей, зниклих в нікуди, про таємничі аварії, про самогубців і вбивць без причини... Кому належать ці голоси?

Ми мовчки дивимося у “вогонь” електрокаміна.