Містер Вітман

Джимі Вітман виважено крокував уперед, коли його страшенно переполошила миша, що пробігала повз. І, справді, у цьому місці, де кожну секунду б’ють дрижаки, а від скрипіння металу болять вуха, смішно було злякатися якоїсь там миші. Зверху, десь під стелею, заскрипіли старі балки й здоровезний логотип у формі багатокутника із надписом ‘WHITMAN INDUSTRIAL SCIENCES’, і чоловіку здалося, що його нігтями зараз проводять по поверхні шкільної дошки, хоча ці думки зникли так же швидко, як і з’явилися. Містер Вітман швидко оглянувся навкруги, насилу поправив краватку і попрямував далі. Його не стривожила поява багрових слідів на вишуканому костюмі і він прийняв це як належне, як і те, що вслід лунали якісь незнайомі голоси. Містер Вітман був людиною легкої вдачі, як вважав він сам, і як не могли б вважати інші.

Джимі мружився, тяжко було розібрати хоч щось у цій непроглядній пітьмі довкола. Здавлювало скроні. Вітман скинув усе на нещасного жука, мовляв собі, їх тут повно, дзижчать постійно, не дають вільно дихати, не дають йти, не дають сісти, не дають спокою. Спокою. Знову заскрипіла ця ненависна балка. Містер Вітман, як людина виважена, звернув свою увагу знову, тремтячим поглядом помітивши тіло:

- Містер Розервуд, ваша робота була жахливою того тижня. Переробіть її негайно! – його голос відбився сталевим ехом. Джимі потягнувся до, так званого, Розервуда, його найгіршого співробітника і розкуйовдив йому волосся, яке ще залишилось. На превеликий жаль містера Вітмана, колега не відповів. Замість нього це зробила щелепа, що зуміла відлущитись від міцної кістки, майже упавши на підлогу. Із черева бідного Розервуда стрімко вилізли декілька черв’яків і комах, що тієї ж миті полетіли на єдине створене джерело світла – запальничку Вітмана. Містер Розервуд, розперезаний, голий і майже не маючий людської подоби від опіків, викликав у Вітмана задоволення і невдоволення одночасно. Його червоне око із широкою зіницею, що вивалилось із черепа, і зараз звисало вниз, хилитаючись як маятник, змусило Вітмана подумки зробити зауваження про те, що його колезі потрібно більше спати. Його пузо, а точніше, його залишок, спонукало містера Вітмана до думки, що Розервуд мало їсть. Похитавши головою, він дружелюбно похлопав співробітника по плечу, і попрямував далі. Думка про те, що містер Розервуд був мертвим обгорілим залишком тіла без форми і подоби не прийшла до голови Джимі.

Безпробудна пітьма продовжувала оточувати худеньке тіло містера Вітмана. Запальничка згасла, залишивши його знову сам на сам із своїми думками. Попереду були двері й широка зала, але Джимі Вітману здавалося, що стіни навколо нього почали звужуватись. Містер Вітман, до цього смирний та розважливий, в агонії впав на підлогу. Він із прийняттям спостерігав, як величезні стіни зали змінюються на низькі, а світ біля нього набирає інакшої подоби. Джимі розплющив очі: перед ним була жінка із дитиною. Щось далеко всередині зашуміло у містера Вітмана, наче легкий струмок перетворився на безжальний океан. Але йому лише здалося, що це проблеми артеріального тиску. Раптом, жінка почала щось говорити. Джимі було важко розібрати, але із багатьох словосполучень впереміш із криками дівчинки, він зрозумів такі фрази як: «допоможи», «у неї відвалилася нога», «досліди» та «вогонь». Містер Вітман відчув, як у мозку дещо клацнуло.

- Містер Вітман! У кімнаті №201, п’ятого корпусу все готово до експерименту! Можемо починати! – пролунав якийсь голос. Джимі впізнав у ньому Розервуда. Що було далі, він пояснити не міг. Ступивши до піддослідної лабораторії, Джимі Вітман побачив тіло. – До початку, любий Розервуд, - промовив він і сильно заскрипів зубами від постійного перебивання зі сторони досліджуваної. Як його це дратувало! Навіжена кричала про якусь дитину, шлюб, матір, маленьку лялечку Роузі і тому інше, що ніяк не вкладалося в голові містера Вітмана. Це ж наука! Як тут можна протестувати? Містер Розвервуд за командою увімкнув системи живлення і підключені дроти почали помалу розжарювати «волаючу знайому жінку», як подумки її назвав Джимі. Тіло її обвуглилось, волосся згоріло й великі шматки шкіри попадали на засипану порохом підлогу створюючи огидний звук, схожий на чавкання. Містер Вітман щось помітив у своєму блокноті і подумавши, як сильно зголоднів, вийшов.

Через деякий час у записнику поліцейського знайшли: «’WIS’. Знайдено два тіла. Біля подоби тіла жінки була знайдена фотокартка сім’ї трьох людей і лялечки Роузі з підписом ‘Любому Джимі від Маргарет та Лілії’».