Магніт

– Тут.

Вахтерша встромила ключ, і трохи повозившись із замком, прочинила обмальовані маркером двері.

– Поки будеш один. Пізніше когось підселимо.

Чудово. Ненавиджу вливатись в колектив.

– Кімната хороша.

Жінка пройшла всередину і розсунула щільні штори, впустивши денне світло. Тисячі пилинок одразу закружляли в сонячному промінні.

Хороша… Відносної рівності, недбало пофарбовані стіни. Дешевий лінолеум. Три панцерних ліжка, компактний стіл і велика стара шафа. Можливо я просто не бачив поганих. Хоча… Байдуже.

– Тут туалет, умивальник. Хлопці, що виселились, залишили холодильник. Кухня в кінці коридору. Плитки не ставити, бо проводка стара.

Сморід. Здається, миші. Отже все таки я не буду самотнім.

– То чого вони вирішили з'їхати? Не подобався вид з вікна?

– Не знаю, здається, квартиру зняли.

Жінка вирішила проігнорувати мій сарказм. Або просто не втямила. Сестра каже, що я кожну репліку вимовляю з похоронним видом, тому важко зрозуміти, коли я кажу серйозно, а коли ні. Через це, мовляв, зі мною часто виникають непорозуміння.

– Алкоголь, куріння, наркотики само собою, заборонено. Гуртожиток закривається о дванадцятій.

– Прекрасно.

– Тоді обживайся, а мені треба бігти, – вахтерша чомусь посміхнулась і швидко зникла в коридорі.

Я зачинив двері на ключ. Тиша. До самого ранку мене ніхто більше не чіпатиме. Надіюсь тут сусіди не з тих, що постійно пхаються в твою кімнату. Все одно нікому не відкрию.

Впав на ліжко. Пружини з гучним скрипом прогнулись, наче гамак. Треба буде підсунути дошки, щоб не ходити кривим. За вікном, як листок в клітинку, шмат багатоповехівки. Ось чому тут такі грубі штори. Щоб не бачили… Так завше казала бабуся. А я все думав: що бачили? Мене? Тоді вже й на вулицю не слід виходити.

Поряд з ліжком стояла тумбочка. Хтось залишив свої речі. Це вони мені типу послугу зробили? Придурки… На полиці лежав бінокль. Схоже, вони тут розважались підгляданням. Цього я не розумію зовсім, при існуючому інтернеті. Байдуже… Завтра з усім розберусь. А тепер я втомився. Треба подрімати…

Коли я прокинувся, було вже темно. У вічі одразу вдарило світло сотень яскравих пікселів сусідньої багатоповерхівки. Тільки десята вечора. Отже попереду безсонна ніч.

За стіною гучно бомкала музика. За шафою гучно шкребли миші. А я в цій темряві, наче у сховку.

Не вмикаючи світло, я дістав з рюкзака куплений в магазині сендвіч і сів навпроти вікна. Я ніби охоронець в кімнаті спостереження. Переді мною десятки маленьких екранів. Зізнатись, в цьому щось є.

Я повільно прожовував шинку, як раптом мені в око щось впало. Хтось із вікна навпроти махав рукою. До будинку метрів двісті, і нормально розгледіти не виходило, але виглядало це все якось неприродно. Тобто, не схоже на звичайну людську буденність. Стало цікаво.

Дістав бінокль. Фокус наведений ідеально. Я чудово бачив чоловіка, що стояв біля дальньої стіни кімнати. Так, що його добре було видно під світлом люстри. І щось в ньому мене неабияк лякало. Здавалось, ніби він дивився просто мені у вічі. Махав безпосередньо мені. Я навіть якось рефлекторно помахав йому у відповідь.

Він зупинився. Бліде обличчя з неприродно гострими вилицями розплилося в посмішці. Губи повільно вигинались все далі і далі, аж поки не розсікли його лице довжелезною дугою від вуха до вуха. Це був не рот. Це була паща з сотнею гострих зубів.

В ту мить ніби щось вдарило піддих. Холодний страх заповз в горлянку. Хотілось миттєво жбурнути бінокль куди подалі і затягнути штори, та моє тіло завмерло. Ця моторошна сутність полонила мій погляд. Я буквально не міг перестати на неї дивитись. Наче потужний магніт, вона тягнула до себе.

Наступним своїм рухом, істота склала пальці, вдаючи слухавку і піднесла до вуха. В ту ж мить моя рука поповзла в кишеню. Самостійно! Я... Я себе не контролюю! Лівим вухом почулись гудки виклику.

– Ало?

– Привіт мамо. – Що відбувається?! Хтось говорить моїми устами!!!

– Привіт сину. Як в тебе справи? Поселився в гуртожитку?

– Ні, там жахливо. Знайшов з одногрупниками квартиру недорого.

– Зрозуміло, а так все гаразд?

– Звісно. Добре, мамо, я тут якраз зібрався вечеряти, перезвоню завтра. – Ні!!! Ало!!! Мамо!!! Щось не так!!! Що зі мною!?

Гудки…

Після слів про вечерю, він облизав губи. Господи… Що відбувається!? Він протягнув руку перед собою і поманив пальцем. А я, наче слухняна маріонетка, мовчки розвернувся і покрокував до нього.