Потяг

Я прокинувся на нижній полиці від сонячного світла, яке наповнило вагон. Мені страшенно не хотілося відкривати очі, я відчував наскільки сильно я не виспався, всю ніч я перекидався з одного боку на інший, і тільки ближче до ранку зміг заснути. Я потягнув спину та плечі, які боліли після ночі на жорсткій полиці, підвівся та зрадів, не побачивши моїх попутників трьох студентів, які весь вечір і ніч волали та грали в карти. Бокові полиці навпроти також були порожні. Скоріш за все ми вже проїхали Одесу та більшість пасажирів, як завжди, вже вийшли. Я знайшов свої капці під столом та пішов в туалет. Вагон був повністю пустий, я був єдиним пасажиром, який не зійшов на останній великій станції. Це був далеко не єдиний випадок, коли я доїжджав до своєї зупинки на самоті, для мене це завжди чудовий шанс побути у тиші перед довгим днем на базарі. 

Я мовчки сидів, біля вікна, потяг проносився повз маленькі південні містечка та села. Я потроху став складати речі, дістав дві великі сумки з-під полиці та дістав ще одну з третьої, й поставив їх у проході. Поперек вмить відгукнувся, кожного разу мої сумки ставали все легші й легші. Я вже не міг тягнути за собою так багато, як міг раніше. Неприємна рутина погрузки сумер у вагон мені ж достатньо остогидла, кожного разу все це давалося мені все тяжче. 

Я подивився на годинник, ми мали б прибути через п’ятнадцять хвилин. Я потягнув сумки у тамбур, коліщата кравчучки зачіпали брудний килим у коридорі, він збирався та не давав мені проїхати. 

—Та сказило б ся ти! Я роздратовано вигукнув і підняв сумку з кравчучки підніс її до дверей. Я притяг ще дві у тамбур та вдів свого картуза.

Ми були вже близько, але привідниці все ще не було у вагоні. Мене завжди дратувала їхня недбалість та нахабність, але за роки поїздок цим потягом для мене не було нічого незвичного.

Я відкрив двері у проміжку, і зазирнув усередину іншого загону, потяг проноситься на величезній швидкості й не сповільнював хід. Сусідній вагон також був пустий.

—Провідник! — крикнув я.

—Провідник!! - я крикнув ще раз.

— Тут хтось буде робити свою роботу!?

Я пройшовся у кінець вагона, у купе провідника нікого не було. Це було здалося мені дивнім, я почав панікувати. Ніхто не попереджав мене, що потяг змінив маршрут, він зупинявся на цій станції за розкладом вже десять років підряд. Провідниця мала б сказати мені, що я не можу зійти на своїй станції. «Ця кобила бачила мій квиток на власні очі і їй не спало на думку що з ним щось не так» —подумав я.

 Я був певен, що провідники десь зрання святкують якесь дурне свято на кшталт дня залізничника, чи чийсь день народження, і забули взагалі, що ми десь зупиняємось, чи кудись взагалі їдемо. 

—Чорти дикі! — роздратовано вилаявся я. 

Відправившись на пошуки хоч когось, я проходив вагон за вагоном. Потяг був ніби повністю пусті, вони були наповнені ранковим яскравим світлом, здавалося ніби це їх природний стан просто наповнюватись світлом та нестись кудись уперед, без мети та маршруту. Ця порожнеча одночасно гнітила та приваблювала мене. Тихо, просторо, чисто.

Я зупинився біля вікна, зліва промайнув залізничний вокзал біля якого я мав сьогодні торгувати. Потяг не зупинився. Я не впізнавав ці місця, далі перед нами простягалися тільки поля.

Розуміючи що базарний день для мене закінчився не розпочавшись, я вже уявив як і що я скажу провідниці. Я пішов далі вперед вагонами та розумів, що напевно, всі провідники зібралися десь у кабіні машиніста. 

Я нарешті дійшов до останнього вагону. і зупинився перед дверима. Вагон наповнював гуркіт тепловоза та стукіт колес. Я відкрив двері, щоб пройти, швидко перескочив через невелику прогалину та побачивши кабіну застиг, у середині неї нікого не було. Потяг їхав уперед безлюдним степом, ніхто не керував ним. Я не знав де я, й куди він міг мене привезти, не знав що робити і як мені його зупинити. Я просто сів у подерте шкіряне крісло машиніста, та дивився вперед. Поїзд мчав уперед нескінченними полями без призначення; без машиніста позбавлений людського голосу. Я мовчки сидів і дивився вперед не спроможний відірвати погляд.