Будинок покинутих душ

Повертаючись пізно із роботи, я вирішив побродити по вечірньому місту. Вулиці здавалися ще більш порожніми й забутими,ніж зазвичай. Раптом, у мене з’явилося відчуття, ніби за мною спостерігають. Тіні від дерев та будинків стали довшими, і моє серце билося так сильно, ніби хотіло вирватися з моїх грудей.

Через це неприємне почуття я не помітив як опинився перед величезним будинком, розміром десь з квартал, з багатьма вікнами та маленькими башточками. Він був настільки високий, що здавався неможливим у реальному світі. Фасад його був облицьований темним каменем. На вершинах колон, які, здавалося, не виконували ніякої корисної ролі, сиділи кам’яні горгульї, і тіні їхні були ще моторошніші, ніж вони самі. Через це будинок здавався ще темнішим та зловіснішим.

Колись я чув міську легенду про Будинок покинутих душ. Кожен, хто знаходив величезний, незнайомий йому, будинок, мав остерігатися його. Якщо ж хтось заходив у середину, то не повертався вже ніколи. Легенда звучить по-дитячому, але лише на моїй пам’яті безслідно зникло вже чотири людини. Я не був впенений, що прийшов мій час померти, але цікавість мене перемогла.

Я підійшов ближче. Входом були величезні дерев’яні двері. Чомусь мені здалося, що вони мають бути неймовірно важкими й скрипучими. Та, раптом, вони безшумно відчинилися і з будинку повіяло смородом, який складно описати словами. Глибоко вдихнувши, я, повільно, увійшов всередину й опинився у темному вузькому коридорі, далі було видно сходи, які йшли високо вгору, та дві великі кімнати знизу - кухню та вітальню.

Зупинившись перед сходами, я намагався роздивитися всю кухню з одного місця. Але там було занадто темно, щоб щось побачити. Вітальня, навпаки, була світлішою, через велику кількість вікон. Обстановка нагадувала старі фільми про вампірів: багато м’яких крісел та диванів червоного кольору були розставлені навколо каміна та біля зовнішньої стіни, висіли величезні старі портрети, на всіх поверхнях стояли пусті свічники, зі стелі звисала кришталева люстра.

Хоч це все і виглядало як голлівудське кліше, але неабияк впливало на мій настрій. Якщо я все ж таки помер, то я, навіть, не проти провести тут всі свої наступні дні. Хіба що потрібно було б прибратися. І тут, чомусь, занадто тихо.

Десь високо скрипнула сходинка. Тоді знову дзвінка тиша. Я подумав, що то був вітер. А потім я почув, як якийсь голос повторює одну й ту ж фразу: “Ласкаво просимо до нашого дому!”

Вхідні двері закрилися із глухим стуком, у вітальні загорілося світло. Але того, хто говорив, видно не було.

Я почав підійматися сходами вгору, загинаючи пальця на кожній десятій сходинці. Дійшовши до сотні й побачивши що до кінця ще дуже довго, я вирішив озирнутися, чи немає тут якихось коридорів. У стіні справа від мене з’явилися двері. Цього разу маленькі, але також дерев’яні.

Вирішивши далі не підійматися, я зайшов до цих дверей. За ними був довгий коридор із безліччю інших дверей, які хтось, ніби, намагався вибити з середини. Стало ще холодніше. Я пішов уперед, намагаючись знайти тупикову стіну, чи хоча б якесь світло, та все було марно. Двері ходили ходором через протяг, а кінця коридору видно не було.

“Йди на мій голос, ти вже близько,” я знову чув його, “заходь у двері навпроти”.

Коли я вже відчинив двері, до моїх ніг покотився якийсь предмет. Очікуючи чого-завгодно, я відсахнувся і ледве не вдарився плечем об одвірка. То був лише ліхтарик. Увімкнувши його, я вирушив в глибину кімнати. Поводивши пучком світла по приміщенню, я побачив голі стіни, невелике металеве ліжко, та ланцюг, прикований до ніжки. Вікна не було, але був відчутний сильний протяг, через який закрилися двері.

Раптом, я відчув присутність когось іншого. Він швидко рухався у темряві й я не міг вихопити його променем від ліхтаря. Лязгнув ланцюг, я відчув його холодний метал на своїй щиколотці. Знову мазнувши світлом по протилежній стіні, я помітив півколо із багряних бризок із широкою лінією посередині.

“Твій час таки настав”, почв голос, “ти був правий, але вічно ти тут залишатися не зможеш. Ні як людина, ні як привид.”

Раптом, холодні пальці підняли мою голову за підборіддя і я відчув на шиї холод метату.

“Якісь останні слова?” І моя кров написала нову іторію на стіні.