Він досі тупий!

Лезо безжально ріже її.

Смерть вкриває землю залишками мертвої плоті скошеної трави.

Петро вимикає мотор газонокосарки. Втома бере своє, вже не молодий: за сорок. Тай травневе сонце добряче припікає зрання. Між хатою і літньою кухнею скосив все. Лишилось біля хвіртки.

Чує позаду кроки, помічає чиюсь довгу тінь і здригається –– тінь тримає в руці серп і підіймає його вгору. Розвертається і бачить Федька: місцевого п’яницю, який підходить, хитаючись, і махає серпом, мов живе опудало. В селі п’яничку прозвали Шкет, за малий зріст. Петро сам метр сімдесят, та Федько ледь до плечей йому буде.

–– Федько, якого біса! –– скидає кепку, оголюючи лисину.

–– Петро, звиняй! –– ледь ворочає язиком. –– Є діло. –– Протягує серп. –– Вопшем це тобі!

Петро витирає кепкою піт з широкого лоба і м’ясного носа, дивлячись на серп. Червона фарба на рукоятці вицвіла, місцями облізла. Лезо затуплене, вкрите іржею.

–– Шо, мо хош сто грам за нього?–– роздратовано спльовує на траву.

–– Це покійниця передала! –– лупає хвильними зіньками. –– А від чарки не відмовлюсь.

–– Шо ти мелеш?–– відвертається, щоб завести косарку. –– Йди проспись!

–– Ну, випив на похороні! –– каже ображено. –– Не гріх!

–– На якому? –– розвертається знов до Федька.

–– Стару Лаврентію відспівали.

–– Тю! Думав вона давно там! –– зводить очі вгору.

–– Ще шкандибала, а ранком Марта, дочка її, знайшла мертвою.

–– Угу. –– Киває задумливо і зиркає на Федька. –– Так шо ти хош?

–– Покійна, тіпо заповіт мала! В блокноті написала, що кому віддає і тебе там вписала.

–– Та не чеши! –– густі брови повзуть гору.

–– Хрестом богом клянусь! –– хреститься Шкет. –– Марту спитай. Веліла передати його тобі. –– Протягує серп. –– Остання воля Лаврентії. Бери.

Петро ще раз спльовує і забирає подарунок покійниці.

***

Полум’я свічі ледь освітлює темряву кімнати і пожовкле обличчя, вкрите сіткою глибоких зморшок.

Вона перестає дихати, сидить за столом, мов закам’яніла.

Петро теж затамовує подих, часто кліпає повіками, дивлячись на відьму.

Свічка гасне. На мить, здається –– осліп. Панічно колотить серце. Вдихає дим, відчуває запах воску і полегшено видихає.

Та враз, шкіра вкривається сиротами від зміїного шипіння, що лунає з пітьми.

Сечовий міхур готовий випорожнитися прямо зараз.

Шипіння переходить в гучний шепіт:

–– На тобі прокляття мерця!

***

З хати ворожки виповзає, блідий як місяць. Дружина порадила піти до неї, як все почалося – після візиту Федька.

Того дня зламалася косарка. Другого дня покусав власний пес. Зробили уколи від сказу. Пса приспали. Третього дня, в літній кухні вибухнув газовий балон. Кухня зогріла, полум’я дивом не перекинулося на хату. Петро відбувся легкою контузією та забиттям і одразу зметикував: його хтось зурочив.

Ворожка вияснила, що прокляла його Лаврентія, за якусь образу і закляла серп. Потрібно повернути серп в труну покійниці та вибачитися за образу. Інакше, як мине дев’ять днів, з дня її смерті, він помре.

***

Петро гадки не має, чим образив покійницю. Рідко з нею спілкувався.

Декілька днів силується згадати. Нарешті, під ранок восьмого дня, крізь сон чує хриплий протяжний говір:

–– Синок, нагостри серпа!

Підривається з ліжка, вибігає в гараж і починає гострити проклятого серпа.

***

В той день, зламалася трактор. Петро, весь в мазуті, копирсався в ньому, коли прийшла Лаврентія.

–– Синок, нагостри серпа! –– в одній руці був ціпок, в інші серп. –– Свиням кропиви нічим врізати.

–– Ой, Лаврентія, не сьогодні! –– відмахнувся Петро, –– завтра зайду до вас!

Але на другий день забув про те.

Від тоді минуло п’ять років.

***

Петро прокидається від головного болю.

На годиннику –– шість ранку. Проспав всього дві години.

В ніздрі вдаряє запах сирої землі.

Не може бути! Брудний одяг лишив в сараї і добре вимився.

Та не змив спогади про те, як вночі вирив могилу. Кришку труни повністю відкрити не наважився, в щілину просунув серп, попросив вибачення і зарив яму.

Підводиться, дружини в ліжку немає. В кімнаті напівморок. Стає на підлогу. Ступнями відчуває рихлий, холодний грунт і чує хриплий голос.

–– Нагостри серпа!

На ліжку , виростає постать Лаврентії. Замість очей –– темінь, з беззубого рота виповзають білі черви. В кістлявих пальцях –– серп.

Тіло паралізує. Кричить подуми: «Я вибачився! Я нагострив!»

–– Ні! –– Іржаве лезо встромляється в голову. –– Він досі тупий!

Від нової пекучої болі хоче кричати, та не може

–– Ти не дотримав слова!

Лезо знову безжально рве плоть.

***

На дев’ятий день, після смерті Лаврентії, в закритій труні ховають Петра.