Невідомий номер

Погода зіпсувалась раптово. Ще у п’ятницю всі прогулювалися у легеньких пальто, а вже знову доводиться залізати у пуховики. Я не могла не збунтувати проти такої несправедливості й усі вихідні вперто ходила у тоненькій куртці. І не на жарт застудилась.

Дві пари спортивних штанів, яким не судилось дізнатись, що таке спорт, мамин розтягнутий светр, два пледи, термос кип’ятку. І навіть з усім цим я не могла зігрітися. Ледь вдавалось змушувати очі слідкувати за текстом на папері, та до мозку не доходить жодного слова. Голова не працювала, дихалось важко.

Я чхнула і у голові почали бити церковні дзвони.

Десь у складках кокона ковдр завібрував телефон.

— Слухаю? — Майже не впізнала власний голос — гунявий і тягучий.

— Будь здорова.

Я навіть не напружувалась, щоб сказати “дякую” — на тому боці вже кинули слухавку.

***

Це почалось минулого року — я тоді саме збирала документи для навчання в Америці. Уже майже вискочила з квартири, аби бігти в посольство, як телефон здушено дзеленькнув у кишені.

Повідомлення від невідомого номеру.

“Фото.”

Кілька секунд я простояла, спираючись лобом на одвірок, і гарячково згадувала, яке ж таке фото від мене хочуть. Не згадала. Зате у голові незграбною качечкою сплила думка, що фото на візу я залишила на кухні.

Спочатку повідомлення приходили не часто — раз у кілька тижнів. У каварні, коли вже виходила, безтурботно покинувши улюблену парасольку в кутку. У супермаркеті, коли всоте забула купити пральний порошок. На побаченні, коли горе-кавалер занадто багато метушився над моєю текілою.

Щоразу лише кілька слів.

“Парасоля”. “Пральний порошок”. “Не пий”.

***

Голос вперше з’явився через вісім місяців. До тих пір я настільки призвичаїлася, що злилась, якщо ніхто не нагадував мені оплатити рахунки за газ чи привітати родича з ювілеєм.

Вночі я вимкнула телефон і пропустила десятки повідомлень. Одне слово. П’ять букв. Знову і знову.

Від нав’язливого гудіння я таки прокинулась.

— Що?... Алло?... Мам, це ти? — Мій мозок буксував об щільну стіну сну. Слова вилітали з рота під стать мені — пожмакані і розгублені.

— Війна.

І все. На тому кінці з тихим клацанням поклали слухавку.

***

За тиждень, коли у холодній вогкості підвалу в мене розрядився телефон, дядькові Саші, сусіду, що перечікував тривогу з нами, подзвонили. Відсунувши стару Нокію на добрий метр від очей, він тикнув по зелененькій кнопці. Тут же смикнув телефон до вуха і кілька секунд вслухався, театрально примружуючись.

— Тримай, це тебе. — Чоловік потягнувся до мене через рожеву дитячу ванночку, на якій ми від нудьги грали в карти.

Я навіть не мала питати, хто це.

— Подзвони брату.

Брат підняв після першого гудка. Я не встигла навіть до кінця вимовити “Привіт”, як він ледь не оглушив мене і ще половину сусідів, що набились у єдині кімнаті підвалу без калюж на підлозі.

— Боже! Ти жива? Це не по вас...? Це не тебе...?

Ромчик кричав на такій гучності, що старенький телефон натужно скрипів.

— У твоєму районі прилетіло! В новинах показали як виносять... Твого віку дівчина... У ковдра така як та, що ми тобі купили... Ти уявляєш, що ми тут вже...?

***

— Прийми таблетку.

“Перепустка”.

“Тривога”.

— Зустріч за двадцять хвилин.

— Твоя зупинка.

“День народження Христинки”.

— Вимкни праску.

“Тривога”.

***

Жар спав, але я все ще почувалася лише умовно живою. У голові дзвеніло. Було жарко. І холодно. Хотілось просто заховатись у ковдри і залишитись там жити.

Завібрував телефон.

Першою думкою було “Що я таке забула, що не можна було написати?”. Та гудіння переросло в низьке завивання, що тут же підхопили кілька динаміків на вулиці.

«Attention. Air raid alert. Proceed to the nearest shelter.»

Я надійніше замоталась у ковдри і покотилась у коридор, де на подушках від дивану влаштовувала собі той nearest shelter.

Ще хвилини зо дві світ навколо завивав. Я заплющила очі, втонувши у прохолодній чорноті. Може вдасться заснути.

Дзвінок вирвав мене з солодкого киселю дрімоти з присмаком сиропу від кашлю. Вже не було чути сирен, але повітря навколо, здавалося, дивно гуділо. Напевно, знову жар.

Що? Невже нарешті відбій?

Невідомий номер.

— У ванну. Зараз же.

Щойно я ступила на холодний кафель, десь угорі пролунав перший вибух.