Хвостата Ненсі
Глуха північ дихала молодому королю Александру в спину та не давала спокійно спати. Сон буквально не дозволяв йому вирватись. Гроза не припинялася, блискавки били чи не кожні пʼять хвилин. Вже тиждень минув віттоді, як король став татом, але біль минулих днів все ще переслідував його у снах. Трагедія прийшла пліч-о-пліч із щастям: в один день король став татом маленької принцеси Лілі, але натомість втратив кохану королеву Лоріану. І тепер її обличчя стояло перед ним щоночі. Бліде, сповнене горя та страху, воно кричало одне й те саме слово: «ОБЕРЕЖНО!»
І знову те саме. Александр лежав у ліжко і важко дихав. Останніми днями він вже боявся лягати спати. Лілі цієї ночі спала тихо. Принцеса не з тихих дітей, і щоночі, як йшла гроза, вона плакала. Цього дня їй було трохи зле, тому дитину забрали до лазарету. Проте король наполіг, щоби на ніч її перенесли в спеціально відведену кімнату для ігор. Хай там як, якби Лілі зараз дійсно кричала, її було би чути на весь коридор королівського поверху. Та зараз вона мовчала довго. А Александр все не міг прокинутися. Сон був настільки глибоким, що здавалося, король не повернеться назад, до реального світу.
Уві сні Александр стояв посеред тронної зали, яку заливало місячне сяйво, а на одному із тронів мерехтів образ покійної коханої. В блакитній сукні й короні, бліда, немов примара, вона стояла перед ним і кричала раз у раз:
—ОБЕРЕЖНО!
Голос гримів у вухах, неначе барабанний дріб. Від шуму та головного болю Александр плавно почав осідати на підлогу та закрив руками вуха. Не допомогло. Лоріана продовжувала кричати. Голос ще глибше проникав в його тулуб та кінцівки, пальці на руках затряслися, потім почали німіти. Скло на вітражних вікнах тріснуло, місячне сяйво зникло. На зміну йому прийшов чорний туман, який змієподібними стрічками заливав тронну залу і повільно пробирався до короля.
Александру стало як ніколи зле. Туман оповив його з усіх сторін. Чорні стрічки смикали короля за руки і ноги, від чого він врешті впав на холодну підлогу. Туман непомітно підкрався до його голови і огорнувся навколо шиї.
Це лише сон. Лише сон. Лише сон.
Такі думки могли би переконати Александра прокинутись і оговтатись від побаченого, а потім полетіти до Лілі, обійняти її та вкласти коло себе.
—Чому… — Александр не міг вимовити ні слова, не задихаючись. — що…ти робиш?
Лоріана нарешті піднялася з трону і повільно пішла…ні…поплила до нього. Туман досі душив Александра і навіть не думав відступати назад. Сили покидали його, очі короля почали повільно заплющуватись, він задихався сильніше і сильніше. Він перестав вірити, що це лише сон. Все було занадто реальним. Покійна кохана, туман, видима присутність страху — було схоже, що він вже віддав свою душу потойбічному світу.
—Що…ти робиш? — знову спитав він на останні сили.
Лоріана дійшла до нього впритул і зазирнула йому у вічі. Цього разу з її уст виплив ледь чутний шепіт:
—Вони поряд. Бережи її.
І в цей момент його мозок взірвався від іншого звуку. Це був плач.
—Лілі…
Плач ставав дедалі гучнішим і гучнішим, а потім…
—ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, ВИКРАДАЧІ!
Сон. Лише сон.
Александр підірвався в ліжку і вдихнув повітря на повні груди, хоча це його ні краплі не заспокоїло. В голові все ще волав плач Лілі. Він схопився, накинувши на себе халат і вилетів в коридор.
—Ваша Величносте, принцеса…
Більше нічого казати не довелося. Король, схопивши свічку, стрімголов шмигнув коридорами до кімнати, де спала Лілі. Він точно памʼятав, що залишив доньку з наглядальницею, але…
Щойно Александр увірвався в кімнату, в очі кинулось тіло жінки, біля якого розтікалась темна калюжа. Важко дихаючи, він переступив через тіло, підійшов до дитячого ліжечка і зазирнув всередину.
Ліжечко виявилось порожнім. Лише невелике брязкальце у формі лілії лежало серед рожевих подушок та ковдри.
—Ні, — втомлено прошепотів Александр, а потім впав на коліна, стримуючи сльози.
Ось про що казала Лоріана.
Бережи її.
Її. Їх Лілі. Їх принцесу.
А він не зміг.
Александр вже втратив кохання. Він не мав втратити ще й дочку!
Але сталось, що сталось. Вона зникла.
Спадкоємицю престолу нахабно викрали в короля з-під носа.
Сльози градом покотилися його обличчям. Душа тріснула.
Лілі не було тут. Де вона тепер?
