Андрій лежить

Ти вже давно не прогулюєшся Михайлівською. Не рухаєшся звичним маршрутом від Київської до Бердичівської, а потім у зворотному порядку. Ти просто лежиш. Досі свідомо.

Відчуття голоду тебе залишило. Гроші стали сміттям. Тому ти звільнився з кондитерської. Від роботи вантажника викручувало руки та ламало поперек, але тобі подобався постійний контакт із солодощами, які, здавалося, в’їдалися під шкіру. Ти навіть жартував недолуго, що можеш пити чай без цукру — просто облизуючи пальці.

Ти любив відчувати запахи спітнілих робочих тіл, вслухатися у звуки прибуваючих вагонів та кидати поглядом на Маринку з вафельної лінії. Вона часто вибігала з цеху на перон (коли сама, а коли й з подружкою), щоб перекурити. Здавалося, що в моменти, коли ти не споглядав на неї, вона спостерігає за тобою чорними очицями. Про Маринку різні ходили чутки, казали, що вона приховує вбивство новонародженої дитини. Хто зна’? Може й брехали.

Смак та нюх зникли кілька днів тому. Дивно, як міцно вони пов’язані. Але звуки та образи все ще зачіпають. Приміськими електричками проносяться в голові та наяву. Дешеві, схожі на андеграундне кіно. Осточортілий звук дротового радіо сповіщає про початок нового дня. Манірний голуб, що після длубання порожніх зіниць покинутого безхатька, сито ніжиться під сонячним промінням. Вранішній кашель за полущеною стіною, від хриплого звучання якого стискається тіло. Приглушене накрапання зі зламаного крана у ванній. Що тут є правдою, а що — вимислом?

На підлозі, поруч із ліжком, тарілка з рештками вечері — останньої, відколи повністю відмовився від їжі. Її запах вже приманив непроханого гостя. Той шумно проліз крізь тріщину у стіні гуртожитку. Заціпенів, помітивши тебе. Боязко спостерігав чорними очицями, перед тим як прожогом заскочити назад у нору. Відчув присутність живого, а отже — ти далеко від мети.

Ти перестав реагувати на зміну дня та ночі, на несміливий стукіт у вхідні двері, на дощ за вікном, на телефонні дзвінки. Непомітність стала твоїм помічником. Байдужість стала провідником. Безмежність — ціллю. Якщо кімната є твоїм світом, то ти є його володарем.

Твій гість знову з’явився з тріщини. Він несміливо підступив до тарілки та принюхався. Зморщив носа від прокислого запаху. Піднявши мордочку та втягуючи повітря, відчув цукровий аромат шкіри. Швидко перебираючи лапками, вискочив на ліжко. Із задоволенням вгризся у мізинець на нозі. Схоже, йому сподобалась нудотна солодкість. Ти безпорадно стежив, за тим, як він ласує, і не міг зрештою зрозуміти: був це пацюк чи Маринка з вафельної лінії.

Вдих. Видих. Вдих. Видих. Лише порухи грудної клітки виказують ознаки життя. Вдих. Видих. Зупинка серця. Тепер кімната фотографічно зафіксована. Жодного поруху, крім цнотливого сонячного проміння, яке під різними кутами пробивається крізь вікна, залежно від часу доби.

Сонце розпікало дах. Висока температура прискорила розкладання їжі в тарілці, над якою задумливо зависала мошкара, щоб знову повернутися до твого трупа у ліжку, що розкладався не менш швидко.

Твій гість знову прибув. Цього разу завітав не сам. Змовники ігнорували погризені пальці на ногах. Їх цікавили губи, щоки та вуха.

За кілька днів цей бенкет вимушено припинився. Двері кімнати відкрилися під натиском ззовні. Помітивши недогризок на ліжку, твій єдиний друг дістав хустинку та швидко прикрив обличчя та ніс. Сусід зробив те ж саме, використовуючи край футболки.

Друг відкрив вікно та постійно розмахуючи вільною рукою, щось пояснив сусідові, після чого прожогом залишив квартиру. Сусід виглянув крізь відчинені двері у коридор. Боязко зиркаючи у твій бік, підійшов до вішалки, дістав гаманець з кишені куртки та витягнув рештки зарплати. Ти не гніваєшся. Хай бере. Йому потрібніше.

Тебе мацають, роздягають, миють, наче ти пітнів хоч раз останніми місяцями. Але ти цього вже не відчуваєш. Ти — скам'янілість.

Один стілець беруть з кімнати, два — у невдоволеного сусіда. На них ставлять труну. Тепер вона є твоїм ліжком. Зверху накривають кришкою. Тепер вона є твоїм небом.

Жирний боров у священицькій рясі неохоче править безплатну службу. Місцеві п’янчуги задихаються і крекчуть, переміщуючи труну анорексичними руками. З гуркотом впускають її у свіжовириту могилу. Боязко хрестяться. Перешіптуються. Маринки з вафельного не видно.

Зверху глухо падають перші грудки. Нарешті тиша. Спокій. Несвідомість. Надсвідомість. Безладний танок темряви та тіні. Втома. Ти не знаєш скільки минуло часу. Але зрештою розумієш, що досягнув мети. Тепер єдине бажання — звільнитися. Покинути тіло. Здобути обіцяне вічне життя.

— Досить! Випустіть! — беззвучно кричиш з-під землі.