Бісів перехід

Артем квапився. Він уперше був на цій околиці міста і проклинав нові розв’язки, які неможливо перейти без компаса. Нарешті серед бетонного пейзажу вгледів роззявлену пащу підземного переходу. 

– О! – жуючи на бігу шаурму, чоловік ринувся туди.

Попід найближчим до входу стовпом сидів безхатченко із по-собачому сумними очима. “Зара смердітиме”, – промайнуло в голові Артема. І дійсно, він аж жахнувся дивного смороду – наче обпалені дроти та зварка. Зненацька волоцюга схопив Артема за джинси і простяг до нього брудну долоню:

– Копі-ієчку, – по-цапиному промовив він.

– Та йди до біса, старий чорт, – Артем роздратовано висмикнув ногавицю з порепаних пальців і, жбурнувши з’їдену наполовину шаурму в смітник, забіг у темну прохолоду підземного переходу.

– Тільки картка, – наче на виправдання, кинув за спину, хоча безхатченко вже не міг його чути.

Тьмяне світло підземелля не давало можливості розгледіти хоч щось після яскравого травневого сонця. Він приблизно знав, у якому напрямку йти, але розгубився, коли вийшов до накритого скляним куполом перехрестя, від якого відгалужувалися кілька коридорів.

– Гаразд, – просичав так, наче збирався вступити у двобій. Витягнув телефон і відкрив карту. Зв’язку не було, але програма зберегла надземне зображення цієї місцевості, тож Артем вирішив зорієнтуватися хоча б таким робом. Кілька разів він озирався у пошуках перехожих, але навколо порожньо. Визначивши напрям, він побіг у ліве відгалуження. Виходу вдалечині не виднілося.

– Набудували клятих переходів, дідька розберешся, – буркотів Артем. Але раптом його перервав металевий скрегіт. Чоловік похолов і вкляк. Цей звук шарпав до кісток. Він обернувся і став вдивлятися туди, звідки прийшов, але вже годі було розгледіти осяяне денним світлом перехрестя. Проковтнувши слину, побіг далі, озираючися кожні кілька кроків. Проте все стихло, навіть у вухах дзвеніло.

– Де той вихід? – пошепки спитав сам себе. Йому відповіло лише вовче виття протягу. Над головою ледь бовваніли поодинокі жовтуваті лампи, ув’язнені у сірий ґратник.

Артему здалося, що він почув кроки позаду. Спинившись, він вирішив дочекатися перехожого і спитати дорогу. Кроки лунко відбивалися від потонулих у пітьмі стін, але не наближалися. Артему стало лячно. Серце гучно рвалося з грудей.

Пройшовши кілька метрів зауважив, що світло ламп стало яскравішим. Зрадів, поки не зачепив маківкою одну. Потираючи голову, він підняв руку і без зусиль торкнувся стелі – коридор став нижчим. Тепер чоловік обережно чимчикував вперед, пригинаючись і пригинаючись, поки зовсім не присів. Світло майже зникло.

– Та що це за дурня?! – скрикнув він у розпачі та хотів вже повернути назад, але вперся у стіну.

Ліхтариком телефону вихопив глухий кут. Збоку дмухнуло прохолодне повітря. Артем повзом поліз туди і натрапив на невеликий отвір зі скупим промінчиком електричного світла. Задихаючись, він останніми зусиллями пропхався у той отвір і опинився в порожньому приміщенні. Під стелею ледь-ледь блимала лампа. На протилежній стіні чоловік розгледів металеві двері й у два стрибки метнувся до них. Аж тут його ноги втратили опору і він полетів донизу.

Пальці Артема ковзнули по краю провалля, але в останню мить він ухопився за металеву скобу. Під ногами розміренно оберталися гігантські лопаті: “хоп-хоп-хоп”. У цих звуках йому вчувся кволий віддих:

– Хоп… хоп… коп… коп… коп…

– Нема! Нема! Сама картка! – один кінець скоби з коротким виском вислизнув зі стіни. Артем закричав. Величезна м’ясорубка чекала. Їй нема куди квапитися.

Артем згадав, що у кардхолдері носить радянські пів копійки, колись подаровані прабабусею-шептухою “на щастя”. Вільною рукою він метушливо витяг з куртки шкіряну кишеньку і став трусити нею, поки за падінням карток не почув далеке “дзень”.

– Це все, що маю! Забирай! – заволав він, намагаючись носаками кросівок зачепитися бодай за якусь шпарину у бетоні. Аж тут його нога човгнула другу скобу. Він на мить вкляк і обережно видихнув. Так, спираючись на рятівну залізяку, підтягся до краю труби і схопився за її вінце. Зціпивши зуби, він витяг себе наверх. По-риб’ячому хапаючи повітря, чоловік відповз від отвору та притулився до стіни. У цей момент зліва долинув брязкіт і йому на обличчя впав промінь сонячного світла. Відсахнувшись, він повернув голову і побачив силует людини на тлі відкритих дверей. За ними буденно гомоніла вулиця. Артем схопився на ноги і без огляду кинувся назовні.

– Агов, тут не можна бути! – загорлав заскочений монтер, відстрибуючи вбік.

– Вибачте, я заблукав! – вже здалеку відповів Артем, але його останні слова заглушив вереск гальм.