Це було вже давно. Сяяло сонце, наближалося літо, але аномальна спека захоплювала все навкруги. Через такий парун багато хто зморювався і просто казився.
У неї в колективі взаємини геть розклеїлися. Ні, вона вже звикла, що інші тримаються за ї куртку (чи піджак) і нервуються, якщо колега-тягловичка просто ненадовго вийде за двері, але ця спека все підкосила. І не лише тому, що комп’ютери зависали.
– …Так визначтеся, з ким вам ліпше бути, і дайте мені спокій, – дратувалася вона, змушена вислуховувати колегу – новітнього Лукаша, що, як на гріх, сидів поруч і вже набрид рефлексіями на тему: і з Мавкою йому горе, і з Килиною біда. А інший (який нічого не робив) уже котрий день остогидив усім постійними істериками. Спека і дедлайн впливали на всіх. А наша героїня ще боялася через постійні чужі балачки і скандали впустити ниточку в своїй роботі й помилитися бодай однією цифрою, бо тоді полетить усе. І не з Перелесником, а в тартарари.
Колега-істерик уже хлипав і сходив піною. «Та коли він припинить?!» – подумки нервувалася героїня.
На великому настінному годиннику стрілки зійшлися на цифрі 12. Утім, наручні годинники в кожного показували хтозна як, а на комп’ютерах і у смартфонах – узагалі свої варіанти.
Колега ще репетував, як до кімнати раптом зайшла незнайома стара жінка. Вона ледве трималася на ногах, спираючись на ціпок. Сама виглядала досить старосвітською: у хустинці, одяг немодний, не дуже чистий, обличчя… усе таке старте, що потім ніхто не міг чітко пригадати. Та й усі сиділи за моніторами, до того ж, і спека впливала.
Незнайомка раптом уклонилась у пояс (старомодно!), через що всі хутко поозирались і повитріщалися.
– Добридень! – вимовила вона досить тонким голосом. – Чи тут аптека?
– Ні, не тут.
– Та ж у мене ось… список… – вона почала простягати зіжмаканий папірець.
– Ви помилилися, – чемно сказала наша героїня – знавчиня цифр, – аптека навпроти.
– А де це купити… – ніби не розуміла бабця і чомусь почала тицяти папірчик тому самому колезі-істерику, в якого обличчя вже наллялося шарлатом.
Медово-чемний з чужими, але нестерпний зі своїми, він раптово зірвався на заблукалій непроханій гості:
– Та не аптека це! Ми офіс! Ви що – божевільна?! Хто вас сюди пустив?!
– Синку, та чого ти… – вона торкнулася його спітнілого чола. Він нервово скинув руку, і перелякана гостя майнула за двері. Чи іншим так здалося. Принаймні, ніхто потім не згадав, куди вона поділася. Не до того було, бо колега зненацька схопився за голову і зі стогоном кинувся до свого кабінету. «Перепив», – ущипливо кинув хтось (бо в кабінеті того бачили спиртне, з яким істерик і не крився). «Спека», – примирливо заперечила героїня, в якої самої пливло перед очима.
Стрілки так і завмерли на цифрі 12.
Можна запустити комп’ютерний вірус. А якщо запустити в офіс – полудницю? Але хто її напустив сюди, до міста, у бетонну установу? Чому цей дух не в полі, де теж легко схопити сонячний удар? А ще є люди, які самі притягують нечисту силу.
Полудниці вбивають людей. Хоча цього разу обійшлося. Чи обійшлося?..
…– Так чи пам’ятаєте ви ту жінку? – допитувала вона охоронця, якому було байдуже до чужих. Але він згадав:
– Так.
– Хто спускався? Стара жінка в хустинці?
– Ні, – раптом пожвавився він. – Ще молода, така гладка. У червоному. Хустка червона, ріжками отак, – він показав на чолі, – вишиванка з червоним. Може, це артистка до вас приходила?
Молодиця, така весела, у червоному. Просто Килина з «Лісової пісні».
… – А, згадав: вона ще наспівувала.
– Що саме?
– Ну… таку відому…
– Яку?
У неї вже вривався терпець. Але співбесідник нарешті згадав:
– Це на концертах співають. «Як ти лихий – то й я лиха!»
Вона підхопила:
– «Як ти такий – то й я така! І вся наша родинонька лихая».
Муркочучи собі під ніс пісню (яка зветься «Ой, мала я у коморі просо»), героїня пішла додому.
…Їй не спалося. Щось не так у цій історії. Пізній вечір не давав спокою. Але нарешті повіки почали злипатися.
З-під плінтуса – чи з-за плінтуса? – вибігла крихітна тінь, схожа на малесеньку стару жінку. Не домовик, а мара? Але це вже зовсім інша оповідка.
Ну що ж. «Як ти такий – то й я така».