Вулиця самогубців

Повідець різко вислизнув із руки, лишивши тонкий поріз на долоні Онисі.

— Геро, стій! Ти куди?! — злякано гукала дівчинка навздогін собаці, який миттєво пощезнув на старій сільській вулиці.

На очі навернулися сльози, шлунок скрутило у вихорі страху. Надвечірня пітьма смолою сунула з виднокола. Затягувала в клейкий полон порожні хатини, що в безгомінні простягалися ген до самотнього пагорба. Від одного лише погляду на вулицю, яку в селі нарекли проклятою, Онисю пройняв холод. «Прокляття». Це слово вона часто чула від батьків.

«Я виб’ю з тебе цю диявольщину», — випірнули в думках слова матері та пустилися врозтіч, лишивши по собі тривожні брижі. По тілу відлунював спогадами пекучий біль від шкіряного ременя батька. Ці відчуття притлумлювали жах безлюдної вулиці, штучно насаджений місцевими байками.

Онися протерла сльози та стисла тремтячі пальці в кулак. Долоня пекла від порізу. Обережними кроками, немов ступаючи на тонку кригу, дівчинка рушила на пошуки Гери вздовж занедбаних будинків. Деякі з них не мали ані вікон, ані дверей, а в інших — настільки заіржавіли, що вже не піддавалися людському натиску. Довколишні обійстя заполонили чагарники, дерева де-не-де обплітали гілками поруйновані дахи та снували всередину крізь порожні шибки.

Серце Онисі стискалося щоразу, як над головою здіймалася птаха або гілля стукало об скло. Поміж свистом вітру, здавалося, у хатинах завивають душі мертвих: немовби відлунив передсмертний вереск немовляти, а за ним — розпачливий крик матері. Дівчина простувала далі, вглиб вулиці, зазирала за хмиз кожного подвір’я, бо ж раптом Гера заховалася і спить. Ці жахіття видавалися їй значно терпимішими аніж ті, що чекатимуть вдома, якщо вона не знайде собаку.

Пітьма підкрадалася все ближче, обволікаючи пагорб. З ґрунтів надимався туман і стримів до самісінького неба. Коли серед цих осель востаннє жили люди — важко пригадає навіть найстарший мешканець села. У народі всі звали місцину вулицею самогубців. Адже кожен, хто коли-небудь жив тут, наклав на себе руки. Навіть діти відали цю історію, бо її втовкмачували їм як засторогу триматися звідтіля якнайдалі.

Онися дізналася її від бабусі. Та казала, що виною тому отруйні ґрунти. Буцімто колись, за часів половців, на самотній пагорб упав метеорит. На це, мовляв, вказує невелика западина, яка зосталася від кратера, та випалений довкруги ґрунт. На місці падіння космічного об’єкта кочовики встановили монумент, якому поклонялися, бо гадали, що до них зійшов якийсь бог. Залишки боввана досі майорять удалині, а під час грози в нього постійно б’є блискавка. Жодної травинки на пагорбі. Лишень суцільна чорна безплідна земля. Ті ж рослини, які ростуть вздовж вулиці, нібито дають отруйні плоди. Якось бабуся спробувала добути соку з берези на розі, утім коли вставила жолобок, зі стовбура почала точитися дивна мазутна рідина.

Батьки Онисі своєю чергою схилялися іншої думки й наголошували, що історії про отруйний метеорит — звичайна єресь, яка поширювалася роками та зрештою знецінила будинки. Їх купляли самі лише п’яниці, наркомани й психічно хворі. А там — дорога всім одна.

Дорога ж Онисі покволом наближалася до пагорба. Шморгаючи носом, дівча спинилося коло одноповерхового будинку, звідки лунало тихе скавучання.

— Геро! — вигукнула з надією та піднесенням. За рогом уже виднівся знайомий пухнастий хвостик.

Онися оббігла хмиз край дороги та з чолового боку влетіла на подвір’я. На обличчі розквітала усмішка, а на щоках висихали останні сльози. На мить вона так і застигла з розтягнутими вустами, бо ж блискучі від радощів очі затьмарив жах. Жах у подобі гігантського вохристого хробака з десятком довгих ніжок. Шипами, які вистромлялися з передніх, масивніших ніг, істота розпорошувала черево Гери, та пожирала нутрощі собаки гострими мандибулами.

Помітивши Онисю, почвара нашорошилась. Бридке довге тіло виповзло з-під землі, виставивши на показ масивне жало. Із закривавленої пащі вирвалося дратівливе цокотіння, яке з голови до ніг огорнуло дівчину дрижаками.

«Твоє місце серед демонів, прокляте поріддя», — спливали на поверхню материні слова. Дівчина невимушено підійшла ближче та нахилилася до собаки.

— Не хвилюйся, Геро. Я тебе звідси заберу. Цей демон мені нічого не зробить, бо демони своїх не чіпають.

Онися взяла тіло тварини та понесла геть, поки почвара випускала в простір моторошні звуки. Дівча бачило, як із ґрунтів пагорба на поверхню виповзають гидкі хробаки, а над ним, у густому тумані, нависає силует гігантської багатоніжки. Онися поверталася додому, гадаючи, що покидає демонів назавжди…