Паперовий Владика

Будильник верещить, як скажений. Кожна вена в моєму мозку пульсує, немов кілограмовий цвях, який удар за ударом вбивають дедалі глибше. Від шуму, у вухах стріляє так, що відлунням ріже шию, а інколи пробиває навіть до спинного мозку. Але ніщо з цього не є виправданням, треба вставати і приносити жертву, інакше стане гірше, набагато гірше.

Пересиливши біль, важкість та втому, підводжуся і сідаю за робочий стіл в підніжжі якого сплю останні двадцять місяців. У голові жодних спогадів чи думок, окрім як про служіння: “ вчора сім з тринадцяти пакетів. Пощастило, що минулося. Сьогодні треба не менше десяти, інакше буду, як...” - поглянув у далечінь. Там, за рядами з десятків таких столів, як мій, виднівся вихор білих прямокутників. У його центрі було двоє, вчорашня жертва яких виявилась недостатньою. Папір сушив їх, різав і огортав, затуляючи навіть рота, позбавляючи можливості ворушитись чи дихати. Листки проникали всюди, прослизали у кожен отвір, вилазячи з іншого вже не білим, а червоним від крові.

Я не хочу собі такого. Ніколи не був у центрі вихору й не хочу! Треба встигнути сьогодні більше, щоб голові було легше. Чим більше встигну, тим спокійніше буде і тим більше зможу завтра. Чим менше встигатиму, тим сильніша буде кара. Якщо буду найкращим і встигатиму все достатньо довго, мені дарують спасіння. Треба встигати якнайбільше. Менше думати, більше робити. Ім’я, спогади, емоції це все зайве, воно лише заважає. Вся увага на спасіння, а спасіння - це правильні пакети без помилок.

Потоки паперів покинули вихор і попрямували на столи. Щойно сьогоднішня купа лягла до моїх незавершених зі вчора пакетів, я кинувся до них так швидко, як тільки міг: “порахувати, розсортувати, зібрати, пронумерувати, розкласти, запакувати у конверт, відкласти на пожертву, почати наступний...” І так пакет за пакетом, пакет за пакетом, пакет за пакетом, поки не відчув чиюсь присутність за спиною - шарудіння, від якого мене аж тіпало, однак не можна відволікатись, інакше встигну менше.

Шарудіння наближалося, стаючи все гучнішим. Очі тягнулися поглянути на джерело тих звуків, але я пручався, бо знав що він цього не любить. Не любить, коли відволікаються, не любить, коли на нього дивляться. Для нього зоровий контакт це агресія, непокора, ворожнеча. Не можна дивитися, треба просто продовжувати збирати папірці, просто не помічати його.

“Боже, та що ти таке”? - закричав хтось біля джерела шарудіння. Вслід за його словами залунав протяжний рев, гучніший за тисячі сирен. Голова розколювалася, але я не відволікався, працював як тільки міг. Навіть коли мою спину заляпала кров з дрібними шматочками плоті. Приблизно тоді і стихло ревіння, благо, що папери не забруднилися і моя майбутня жертва не зникла даремно.

Пакет, і ще один, і ще. “Господи, хоч би їх сьогодні було десять” - щойно я про це подумав, пакети та складені папери вислизнули зі столу та рук. Лише тоді до мене дійшло - я так зосередився, що не помітив - він вже біля мене. Все складене мною розлетілося перед ним. Він ретельно та прискіпливо переглядав усе, доки я дивився на підлогу. У голові залунав його голос: “Чотирнадцять, два з помилками, на переробку. Жертва - дванадцять”. Легкість пронеслась тілом, немов вода з водоспаду. Я миттю відчув полегшення, голову немов звільнили з лещат, що її стискали, наче зняли тісні кайдани з всього мене. Пакети, окрім двох з помилками, загорілися і миттю зникли у вогні - жертва прийнята. Я встиг і трохи наздогнав. Зараз маю чотири години відпочинку, можу прилягти під стіл і розчинитися у солодких обіймах безпам’ятного спокою. І так, доки не настане завтра.

Можливо, моїй службі всеж є край, можливо, колись я звільню себе моїми жертвами, наздожену ту невловиму жертовність, достойну свободи. Сподіваюся, хоч серце вже й не вірить. Всеодно, іншого виходу в цім світі не існує, тож треба продовжувати хай там що. Так чи інакше навіть у цього кола має бути свій кінець. Так, він точно є і я його досягну. А доти, не слід відволікатися на таке, голова має думати про пакети і лише про них - це ключ до свободи, тільки так матиму шанс встигнути, відпочинком не слід нехтувати.