Ритуал

Минула лиш п'ята година по обіді, а в усьому селі вже не світилося в жодному вікні. Ворота прикриті, хвіртки на лямках, двері зачинені на засув. В загородах неспокійно перегукувалась птиця, кози мовчки витріщались в темряву. Селяни палили свічки та пошепки молились перед образами. Третю ніч тривало те, чого так довго чекали та боялися.

Лиш в одній хаті крізь маленькі запилені вікна пробивалось зеленувате світіння. З похилених воріт стирчали поржавілі цвяхи. На занедбаному подвір'ї валялись обгризені кістки та клаптики шерсті. Крізь напіввідкриті прогнилі двері старої, майже розваленої хати чулись нелюдські крики. В грубі вирувало зелене полум'я, зверху стояв велетенський казан з чорним смердючим варевом. В куті виднілась довга кострубата мітла. На полиці сидів чорний кіт і уважно стежив за тим, що відбувалось перед ним. На здоровому засаленому столі викручувалась в нелюдських муках стара горбата баба. Посеред блідого, покритого глибокими зморшками та виразками, обличчя стирчав крючкуватий ніс. Обвислі зморшкуваті мішки, які колись були цицьками, звисали по обидва боки тулуба. З-за столу виглядав облізлий хвіст з волохатою китицею. Стара несамовито гарчала, хекала, стогнала, переводила дух і починала знову. Рука з покрученими суглобами вганяла нігті в дерево, лишаючи на столі глибокі ринви. Хвіст шалено теліпався. Численні виразки на тілі кровили та чвиркали гноєм. Інша рука-кукса тільки стукала по стільниці, лишаючи кривавий слід.

Куксу, такий собі подарунок на пам’ять від сусіда, стара одержала, коли, обернувшись кішкою, полізла до нього в загороду давити курчат. Чоловік якраз вийшов відлити, коли почув галас і метушню в сараї. Увірвавшись, він побачив, як чорна як смола кішка відкушує голови маленьким курчатам. Побачивши сусіда, кішка засичала й настовбурчила шерсть. Чоловік намацав лопату і пошпурив в чорну злодюгу. Кішка миттю стрибнула в темряву, але лопата виявилась швидшою і відтяла їй лапу. Відтоді стара ховала куксу в ганчір’я, чекаючи прийдешнього шабашу. І не таке траплялось.

Біда вимучувала селян вже не один десяток років. Корови не давали молока, а часом замість нього текла кров. Нерідко падав увесь скот, який напередодні пасся на лузі, де рано-вранці бачили відюгу, що лазила в траві. Баби казали: збирає росу, щоб потім дати своїм коровам і забрати чуже молоко. Селяни знаходили закопані під воротами яйця та шматки сала. Якось жбурнули їх в багаття. Тієї ж години нечиста принесла каргу до двору – стояла неподалік, корчилась і скреготіла гнилими зубами.

Найсміливіші пробували стримати відьму. На воротах малювали хрести та встромляли зуби з боронів, запихали в щілини гілки клену та берези. Один із сміливців мав тягу до горілки, то після зухвалих спроб, кажуть, сів після заходу сонця в садку і заливав за комір до самого ранку. Інший просто піднявся опівночі та, ігноруючи вмовляння, мовчки подався до лісу. Наступного ранку знайшовся – висів на гілці з зашморгом на шиї. Сміливців хоронили однією процесією. І таких пригод не полічити.

Стару досі тягало по столу. Суглоби тріщали, засалене волосся пасмами злазило зі скальпу. Крики стали несамовитими. Отримуючи силу від нечистого, відьма розплачується власною душею. Та проживаючи свій темний вік у гріхах і нагих танцях з чортами, ця душа вже не має змоги відлетіти у спокій. Відюга не змогла знайти достойну наслідницю, щоб передати силу. І тепер важкі гріхи й хвостаті чорти шматували її душу, відривали по шматку і жерли, заливаючись сміхом. Кози вирвались із загороди, зайшли до темної халупи. Не зводять очей з хвостатої тварюки, що звивається під стелею. Чорна тванюка в казані розкотисто клекотіла. Відьма щосили загарчала і заходилась рвати дранку на шматки. Цурпалки летіли навсібіч, карга продиралась крізь стелю. Врешті рука-кукса пробилась крізь покрівлю, тварюка переможно заревла. З усього маху звалилась на стіл. Казан замовк. Все стихло.

Тихий скрегіт розрізав мертву тишу. Покручені нігті шкрябали стільницю. Відьма піднялась в повітрі. Напіввідкриті лихі очі віддавали багряним. З закривавленої кукси вилазила рука з кривими пальцями. Кіт несамовито засичав. Відьма схопила мітлу, затисла тримач між блідими пожмаканими сідницями. Зупинила погляд на чорному рогатому цапі, що стояв біля порога. Цап не зводив з відьми очей, і, здавалося, ледь чутно рухав темними губами. Карга відвела погляд і шугонула в дірку в стелі. З окраїни села було видно, як чорна хвостата потвора на мітлі вилетіла з комину і понеслась у далечінь, заливаючись скаженим ядучим сміхом.