Звана вечеря

Першим прокидається нюх. Пахне відбілювачем, але крізь стерильний запах хлору пробивається щось інше - важке, солодкувате, з металевим присмаком. Жахливо болить голова.

Останнє, що я пам’ятаю - як в барі познайомився з жінкою. Її голос, такий ніжний і приємний, зовсім не личив до стервозної зовнішності. Але коли вона говорила, виникало таке відчуття… Не знаю, як це описати - ніби я довго блукав і ось нарешті прийшов додому. Пам’ятаю, як сів в її машину, а потім… Нічого, взагалі нічого, хоч убий.

Я відкриваю очі і яскраве холодне світло впивається в мозок сліпучими голками. Я лежу на підлозі. З зусиллям встаю і майже б’юсь головою об грати. Я в клітці - розміром ледь два на два метри, на дверях висить замок. Якого біса тут відбувається?

— Прокинувся? – це вона, її голос. – Добре, я вже боялася, що доза була завелика. Це погано для м’яса.

Для м’яса? Як це розуміти? В скронях продовжує пульсувати біль.

Здається, моя клітка стоїть на величезній кухні, навколо високі металеві полиці з приладдям, вздовж стін стоять електричні печі, щось булькотить у величезній каструлі. Ліворуч великий прямокутний стіл, а на ньому… 

Мій мозок відмовляється сприймати те, що я бачу, підкидає окремі картинки, які ніяк не бажають з’єднатися в одну. Шматки м’яса, блискучі внутрішні органи, і кров, кров, кров… Жіноча рука з тонкими пальцями. Мутні сліпі очі на скривавленому обличчі. До столу підходить маленька постать в жовтому фартусі і з голосним “хлюп” рубає щось великим тесаком. 

У мене в очах темніє, і я з полегшенням втрачаю свідомість.

Який дурний сон! Хочеться розсміятись. Обіцяв же собі більше не напиватися. Але цей запах... Відкриваю очі, і мене сліпить те саме біле світло. Ні… Тільки не це, це не може відбуватися насправді. Стільки крові… Зберись, не можна про це думати, не зараз.    

— Лєна, я йду зустрічати гостей. Ти знаєш, що робити.

Гупають двері, і в полі мого зору з’являється фігурка в скривавленому фартусі і зі зв’язкою ключів у руках. Істота має сплутане брудне волосся і деформовані риси обличчя - так, ніби його розібрали, а потім не дуже вміло зліпили назад. Вона виглядає як дитина, але щось підказує мені, що вона значно старше.

— Ти гарний. Попереднє м’ясо зіпсувалось, і мама була дуже зла. Вона мене покарала. Але скоро прийдуть гості, і будуть веселощі. 

Її голос неочікувано хрипкий, а очі пусті, як у ляльки. З нею щось не так, але це мій єдиний шанс. 

— Лєна… – горло пересохло, доводиться зробити ще одну спробу. – Оленко… Я можу тобі допомогти. Ми разом втечемо, і твоя мама більше не буде тебе ображати. Тільки випусти мене.   

Здається, на мить вона замислюється, а потім її очі знову скляніють.

— Дурне м’ясо, – каже вона. – Вони тебе знайдуть. Завжди знаходять.

Але вона вже підійшла достатньо близько. Я хапаю її і вдаряю головою об решітку. Коли вона падає, вихоплюю ключі. Мої руки тремтять. Швидше, будь ласка, швидше. Третій чи четвертий ключ підходить. Я кидаюсь до перших дверей, які бачу, але тут немає виходу, здається, це комірчина. 

Не дивись, каже мені мій мозок. Не дивись, просто вийди, ти не бачиш, що там. Але вже надто пізно. На підлозі розстелена клейонка, на якій лежать недбало кинуті частини тіла. Ось нога, вкрита трупними плямами, воскові пальці, випатрана грудна клітина, а замість обличчя - криваве місиво, в якому копошиться щось біле. Личинки? 

Я падаю на коліна і блюю, горло горить вогнем, а я все ніяк не можу зупинитись.

Врешті, виповзаю назад на кухню, але варто піднятись на ноги, як на мене кидається Оленка з ножем у руці. Майже не думаючи, хапаю маленьке тільце і занурюю головою у киплячу каструлю на плиті. Весь час, поки я біжу, я чую її крик.

… хлюп-хлюп, суп вже готовий. Будь ласка, не кричи! Якщо я буду погано поводитись, личинки з’їдять моє обличчя. Мертві очі дивляться. І кров, стільки крові…

Ні, ні, ні…. Отямся, не думай про це, зберись! Ти майже вибрався, ще трохи…

Важко дихаючи, я пробираюсь черговим коридором, коли позаду лунає ніжний голос:

– Куди ж ти тікаєш, Івасику? Гості вже тут.

І тоді я чую гарчання.