За образом і подобою

– Артеме, цей урод витріщається на твою дівчину!

– Тобі ж казали триматися подалі, збоченцю.

– Тебе сюди не кликали, почваро!

Звісно, я знав, що не варто приходити. До випускного залишилось зовсім трохи, і найменше я хотів спровокувати новий раунд булінгу і насмішок від однокласників. Але в такі ночі, як ця, коли відчай надто безпросвітний, а спокуса надто велика, особливо гостро відчувається самотність і хочеться бодай доторкнутися до чужого життя. Я знаю, де вони зазвичай проводять вечори, і вже навчився бути непомітним у темряві парку, але цього разу втратив обережність.

Мама каже, що потрібно молитись, підставляти іншу щоку, і Бог позбавить мене від гріха. Втім, у неї на все одна відповідь.

Так, я знав, що не варто приходити, але в глибині душі завжди сподіваєшся, що трапиться диво, і саме сьогодні все буде інакше - тебе помітять і приймуть, і ти будеш як всі. Смішно. 

Мене вже встигають схопити і повалити на землю, коли Артем каже:

–   Облиште його. Сьогодні така гарна ніч, не будемо її псувати. 

Він закоханий і щасливий, і може дозволити собі цю мить доброти. Все-таки колись ми були друзями. Я дивлюсь, як він обіймає Аліну - вона сидить на його колінах, обвивши руками шию. Тонкими пальцями він торкається її щоки, змітає невидиму пилинку, і його темні очі сміються. Дівчина шепоче щось йому на вухо, він на мить торкається пальцем кінчика носа (він робить так завжди, коли ніяковіє), а потім ховає губи в западинку між її ключиць. Я дивлюсь, і всередині мене щось розбивається.

Сьогодні справді гарна ніч. Я чую шепіт забороненої Сили - вона вирує і перекочується під шкірою, тягне, тривожить, спокушає, обіцяє забрати мій біль. Хіба я хочу так багато? Хоч ненадовго бути таким як всі, відчути на шкірі чужий дотик. Хіба я не заслуговую хоча б крихти любові? Я не хочу нікому з них зла, але якби вони тільки зрозуміли, побачили мене справжнього... 

Мама каже, що Сила - це прокляття нашого роду, і якщо я піддамся, то навіки втрачу свою безсмертну душу. Але її Бог нічого не пропонує взамін. А моя душа і так роздерта на маленькі шматочки. 

Мені набридло бути слабким.

 Я чекаю в темряві, і ось дівчина відділяється від гурту - вона п’яна, хода трохи хитка, довге руде волосся сплутане. 

–   Аліно, – кажу я і беру її за руку.

Вона збирається вирватись, щось сказати, але в цю мить наші очі зустрічаються і вона завмирає, не в силах поворухнутись. Я чіпляюсь за її погляд, гіпнотизую, прориваюсь всередину. Цей процес дуже особистий, навіть інтимний, я ніби шар за шаром знімаю з неї всі маски, оголюю найпотаємніші куточки свідомості. В цей момент я ще можу зупинитися, але я ніколи раніше не відчував такої влади і мене затягує все далі. Я випиваю всі її маленькі радощі і нещастя, бажання, любові і таємниці - присвоюю і стираю її як невдалий ескіз, поки приреченість і жах в її очах міняються порожнечею. Коли я веду її тіло вглиб лісу, вона не пручається, а Сила всередині мене тріумфує.  

Мама каже: не вбивай, не кради, не жадай! Але я, купаючись у своїй свободі, вже не можу згадати жодної причини, чому так довго пригнічував власну сутність.   

Сьогодні моя ніч. Я отримаю все, що про мріяв, все, що повинно було б бути моїм. Лишився останній крок.

В ласкавому світлі місяця мої зуби видовжуються і гострішають. Я вгризаюсь в тіло дівчини, смакуючи густу кров. Її серце таке тепле і солоне, мене кидає в жар і тисячі маленьких голочок солодким болем впиваються в шкіру. 

Ніч навколо плавиться наче віск, вибухає пахощами і музикою, зорі сміються і кружляють, і я сміюсь і кружляю разом з ними. Сила всередині мене муркоче ніби задоволений кіт. 

Легкий вітерець пестить Алінине (моє!) руде волосся. Я сповнююсь захвату і ніжності, п’янію від збудження і бажання. Вже скоро. 

Мама каже, що Бог створив людей за своїм образом і подобою. Хіба моя Сила не робить мене рівнею Богу?

Звісно, я знаю, що рано чи пізно Артем помітить підміну. Але вона була всього лиш людиною. Я набато краще. Він зрозуміє.