Пізня вечеря

У хвіртку будинку на околиці місцевого цвинтаря голосно постукали.

– Вітю! Відкривай! – двоє з трьох відвідувачів не найкращого для нічних прогулянок місця погано тримаються на ногах. – Ну, ти сам запрошував. Алін, ну, скажи йому.

– Бу! – Гілки великого куща зліва від будинка заворушилися.

– Та ми знаємо, що це ти! І зовсім не страшно!

– Пили б менше, і жарт вийшов би. Хоробрі які, – до дівчат із-за куща вийшов власник сторожки. Він жив тут уже кілька років, не намагаючись знайти якусь іншу роботу, хоча виглядав цілком здібним займатися і цікавішою справою, ніж охороняти цвинтар.

– Ми у гості. Алінку привели. Вона давно з тобою хотіла познайомитися ближче.

– О десятій вечора?

– А коли ще?

– Утрьох?

– То їй самій страшно! Цвинтар! Ніч!

– Логічно. Хоча логіка дивна. Гаразд, заходьте.

Найтверезіша з дівчат уже пошкодувала, що піддалася на провокації з боку подруг і вирушила у такий час у дуже несподіване місце. Так, їй справді подобався Віктор, з яким вона кілька разів зустрічалася в кафе і переписувалася у месенджері. Але показати свої почуття до цвинтарного сторожа вдень Аліна якось соромилася. От і довелося приходити вночі, трохи випивши для хоробрості. Щоправда, дві її супутниці, Марина та Оля, свою норму явно перевищили і, зайшовши до сторожки, одразу повалилися на невеликий диван.

– Класно тут у тебе, і не скажеш, що сторож живе. Телевізор, ноутбук, книги. А це що таке? – Марина витягла зі стопки на столі невелику коричневу книжечку. – Французька?

– Латинь, – сторож показав Аліні на крісло, сам залишившись стояти. – Сатаністи забули, коли тікали від мене пару тижнів тому.

– Правда? – дівчата, що сидять на дивані навмання відкрили зошит. – Як цікаво. А з її допомогою можна викликати демона?

– Якби вони існували – так. А в мене тут тільки зомбі та гулі.

– Правда? – Аліна здивовано глянула на сторожа.

– Звичайно, ні. Гей, куди пішли? Залиште книжку!

Вийшовши надвір, Оля з Мариною почали вголос читати один із текстів. Виходило погано – латинь вони не знали, читання переривали сміхом. Але коли перестали читати те, що вважали заклинанням, на галявину перед сторожкою вискочило щось велике й чорне.

***

– Ти бачила? Бачила?! – На світлих джинсах Олі залишилися сліди від падіння. Втікаючи, вона спіткнулася об невеликий горбок, можливо, могильний.

– Не кричи! Воно нас почує.

– Та що воно таке? Куди взагалі поділася ця чорна тварюка? Де Алінка?

Втікаючи від незрозумілої істоти, дівчата зовсім забули про подругу. А, повернувшись назад у пошуках Аліни, раптом побачили високого чоловіка в капюшоні.

– Якого біса? – видавити з себе щось, схоже на слова, вийшло тільки у Марини. Її супутниця почала голосно кричати.

Незнайомець зняв капюшон.

– Заспокойтесь! Все нормально. Досить кричати!

Дорогою назад до сторожки чоловік розповів, що теж йшов до Віктора, вирішити одне важливе питання. І зовсім не хотів нікого налякати.

– Так там же демон!

– Чорний? З копитами? Та це Гамлет.

– Який ще Гамлет? Хіба демонів так називають?

– Кабан. Дика свиня. Живе там. А Гамлет – бо одного разу відкопав на цвинтарі череп. Ну, Йорик, бідний Йорик.

Біля сторожки стояли Віктор і Марина, з посмішкою дивлячись на дівчат. Гамлет скривджено хрюкав у кущах. Можливо, образився на те, що його вважали демоном. Втім, кабан уже нікого не бентежив – на відміну від незнайомця, який назвався Костянтином. Посидівши в сторожці хвилин п'ятнадцять, дівчата вибачилися і сказали, що їм час іти. Провівши подруг до добре освітленої ділянки дороги, звідки було недалеко до автобусної зупинки, Віктор повернувся до свого пізнього гостя.

– Вчасно вони пішли, – усміхнувся Костянтин. – До півночі залишилося зовсім небагато.

– Так, час уже. Ти, до речі, чудове ім'я вигадав. Костянтин. Майже як «кістяний».

– Так, м'яса на мені мало – не більше, ніж потрібно для маскування. А моє справжнє ім'я навіть ти насилу вимовляєш. Ці тупі сатаністи взагалі не змогли.

– Але ж якось тебе викликали.

– Випадково. І навіть правильного захисту від мене не намалювали.

– Зате тепер у нас завдяки їм непоганий запас їжі.

Сторож із товаришем попрямували у бік гранітної могильної плити, напис на якій уже давно ніхто не міг розібрати, і зрушили її убік. Внизу була яма, де сиділи пов'язані мотузкою люди з кляпами у роті. Руки «Костянтина» витяглися, і він дістав найближчого в'язня, навіть не нахиляючись.

– Як завжди? Мені м'ясо, тобі кров, Гамлету…

– Очі! Мої улюблені! – пролунав ззаду хрипкий, схожий на хрюкання голос.