Хрип

Навіть тут, за мільйони світлових років від дому, Хрип знайшов його. Відшукав, крізь простір і час. Сидів в темноті, хрипів, дихав ледь чутно, уривчасто, і чекав пробудження.

Після шістдесяти років сну, боліла голова. Тріщала як від діжки вина. Цистерни. Ні підняти, ні положити. Запаморочення. Хотілось їсти й блювати водночас. Важко дихати, наче забув як це робиться.

Бездушна бляшанка запевняла, що все гаразд. Після кріосну, такий стан організму цілком прийнятний, і скоро все стабілізується. Ще робот-медик попередив про можливі галюцинації. Але Кіріл знав, Хрип — справжній.

Він змінився. Демон не вперше міняє свій лик. Маленькими закрученими пазурами здер з себе чорну горбисту шкіру, а під нею напівпрозора сітчаста мембрана, схожа на крила бабки. Не змінився лиш хриплий голос, ніби зі здавленої каблуком гортанки. Він шепотів. І Кіріл бажав аби головний біль не вщухав, бо лиш тоді не чув його хрипу.

Насилу заставив себе повірити медикам, що все ввижається. Навіть тоді, коли кривавий слід на підлозі привів до відсіку санвузла, продовжував думати, що то все марево. Її тіло лежало там, долілиць на білосніжній підлозі. Лише по уніформі та бейджику можна впізнати працівницю медичного відділення Вікторію Швець. Розтрощений череп, мізки назовні, кров, волосся, перетворились на гидку однорідну жижу. Поруч валявся закривавлений шмат відірваної раковини. А ще ніж, і її відрізаний язик в багряній калюжі.

З маленького вентиляційного отвору на стелі, з вологим звуком, плюхнувся додолу Хрип.

— Вона заслужила, — прошепотів він. — Не хотіла навіть слухати тебе, цуралася, прогнала до цих бездушних механізмів.

— Це все не насправді, — повторював тихо Кіріл, разом з іменем Божим, взиваючи про допомогу.

— Він не врятує, — прохрипів. — Його немає. Він не пішов за ними, бо не мають віри вони.

— Що тут сталося?! — вигук механіка Томаса Міллера вернув до реальності.

До схиленого чола, Кіріл підніс три пальці, аби перехреститися. Смикнувся — по них стікала свіжа кров.

— Вона намагалася вбити мене, наче щось вселилося в неї! — Голос зірвався на вереск. А потім, щось стрибнуло на спину, липкими обіймами охопило за плечі, прохрипіло на вухо.

— Він не повірить тобі, — шепотів голос. — Ніхто не вірить. Їх бог — наука і факти.

— Прости господи, — благав Кіріл, міцно стис в долонях золотого хрестика, що висів на шиї, зірвав, і ввігнав шматок металу з розіп'ятим спасителем Міллеру в шию. Механік сповз стіною, і захлинувся власною кров'ю,

Ні через день, ні два, ніхто й не згадав про те, що сталося. Свідок мертвий, камер спостереження в санвузлі немає, а паніка на кораблі нікому не потрібна. Кіріл знову засумнівався у справжності того, що відбулося. Лише Хрип не давав забути про все. Шепотів на вухо такі жахливі та огидні речі.

— Я потрібен тобі. Без мене ніхто не увірує знову. Бо не бояться вони ні чорта, ні Бога.

Так далеко від дому, страх вигризає нові шпарини в нашій свідомості. «Це просто стрес, — хотів думати Кіріл. — Потрібно лиш трохи розслабитись». Саме для цього й запросив молодого курсанта Свенссона у свою каюту. Пригостив вином, схопив юнака за шию, а стогін, що виривався з солодких вуст, заглушив палким поцілунком. Язиком, запхнув липкої слини йому в саме горло. Але вже за мить, нажаханий, скочив з ліжка, та рвонув до сенсорної панелі на стіні.

Увімкнув світло, а подумки, прощався з життям, передчуваючи страшну розплату. Обернувся, та на ліжку лежав той самий, солодкий хлопчик, із трохи наляканим та здивованим поглядом.

Розказувати, що побачив замість його вродливого обличчя огидне лико демона з іклами, Кіріл не став. Бовкнув щось про тиск, що хоче випити води, і вийшов з каюти. Сивою скронею котився піт, бо знову зустрів поглядом ті самі знайомі каламутні очі.

— Це мені? Ти привів його мені? — хрипів з темноти.

— Іди геть, — вигукнув, наче це колись допомагало.

— Віддай його мені, і я поверну їм віру.

Після пробудження екіпажу міжгалактичного крейсера, призначеного для колонізації, наймолодший пасажир Ларс Свенссон втратив контроль. Його визнали винним у вбивстві двох членів екіпажу: працівниці медперсоналу Вікторії Швець, та механіка Томаса Міллера. Свенссона ізолювали, але дисципліна на борту вийшла з-під контролю. Екіпаж вимагав суду. Ларса Свенссона стратили, а тіло викинули у відкритий космос. Більше інцидентів не було.

Коли перші шатли висадились на нову планету, священник отець Кіріл освятив землю, а на місці тім, колонізатори возвели храм.