Дерево

Було зимно. Микола кутався у теплу куфайку, але та не дуже гріла. Він вже не оглядався, бо знав, що забрів достатньо далеко, аби не натрапити на очі старого лісника. Йшов повільно, насолоджуючись ранковою тишею лісу та вбираючи в себе морозне повітря.

Ноги самі вели до пишної ялиці, на яку вже давно кинув оком. Підійшов ближче і глибоко зітхнув від захоплення. Дерево було гарним, ошатним і якщо все зробити швидко, то він отримає багацько грошей. Микола усміхнувся цій думці. Він дбайливо погладив стовбур ялиці та вже бува, замахнувся сокирою, як тут відчув на собі чийсь важкий погляд. У голові промайнуло сотні виправдань, але й ті швидко зникли, бо був то аж ніяк не суворий лісник.

Ідол із каменю похмуро дивився на Миколу, грізно насупивши брови. Чоловік здригнувся, відчуваючи як кудись зникає страх і нервозність. Навпаки прийшло відчуття полегкості і жартівливості. Він відставив сокиру вбік та, підійшовши ближче до каменю, показав язик. А потім грізно помахав кулаком і знову вишкірився. Коли сонце засяяло дужче, а холод знову забрався Миколі під куфайку, він лиш глузливо поклонився ідолу і рушив назад до ялиці.

На цей раз сокирка в руках здавалась дрібною та проворною. Дерево жалібно застогнало від першого удару, а зліва під гіллякою з’явився кривий руб. Микола відчув злість та замахнувся вдруге. Щось болісно різнуло поблизу серця. Це його не спинило і він знову гепнув сокирою по ялиці з іншої сторони. Дерево заскрипіло. Правий бік стовбура залишився неушкодженим, тільки кора здавалась трішки пошарпаною.

— Та що ж це таке? – Він ще раз добряче вгатив по ялиці. Сокира втрапила в самісінький центр стовбура.

Ялиця заскрипіла, а з нею і Микола.

Він впав на сніг, жалібно ковтаючи повітря. Мороз пробирався крізь куфайку, з носа струменіла кров, але навіть крізь сліпучу білизну снігу він встиг побачити неушкоджене дерево.

Ідол із каменю глузливо посміхався.