Вихор

Вона стоїть незворушно, наче стіна. Похмуро дивиться як вони неквапливо йдуть по вулиці, з погордою поглядаючи у її бік.

— Що, Сонько, як ся маєш?

— А вам що з того? Йдіть куди йшли, – на її щоках рум’янець від злості і безсилля. Ніс високо задертий вверх, вона готова до цієї сутички.

— Та ми підемо, але ти залишишся тут. І будеш тут завжди. Тобі ж ніде піти. Всім є куди, а тобі нема.

Насправді вони цього не кажуть. Насправді вони взагалі не говорять до неї. Вони просто йдуть, а їхній регіт чує все село. Але з їхнього погляду Сонька знає все. Іноді один погляд вартий всіх слів на світі. Тому вона робить, те що робить.

У голові панує справжнісінький вихор із думок та емоцій. Вона непомітно проводить пальцем, малюючи у повітрі коло. Вказівний палець ледь тремтить від безмовної ненависті. Сонька відчуває, як вітер поволі здіймається і мандрує в той бік, куди вказала вона. Туди, де намальоване коло. Тепер він наче мисливський собака, взявши слід вже не відпустить свою здобич просто так.

Коли вітер вперше збиває кривдників з ніг, вона відчуває себе напрочуд легко та невимушено. На її устах з’являється посмішка.