Твої дівчатка

Цієї ночі ти вкотре не можеш заснути. Варто лиш спробувати заплющити очі й зависнути на краю сонного забуття, коли знову чуєш, як вона шкребеться.

«Ні, цього не може бути, я сплю».

Однак кожне переконання вмирає з черговим шурхотом.

Вона там. Чекає, коли ти знову прийдеш.

— Не дивись на мене так, чуєш?! — кричав ти тоді, не в змозі спинитись.

Дівчинку звали Віра. Їй було всього шість — наймолодша з усіх, кого тобі щастило впіймати. Колись біле плаття просякло кров'ю після незліченних ґвалтувань дитячої невинності, проте отой погляд не давав спокою. Іноді навіть крики звучали, як нахабний регіт, адже ти ніколи не міг бути чоловіком, ти завжди руйнував їхню цноту чимось іншим, але не власною плоттю. Навіть коли виколов очі, все одно здавалося, що вона дивиться. Бачить тебе наскрізь, сягає всередину так глибоко, що помічає, як в тісному закамарку пам'яті ховається хлопчик, з яким у дитинстві було не все гаразд.

Зламані нігті знову шкрябають під підлогою. Ти майже бачиш, як на дошках залишаються тонкі смуги крові, яка в темряві здається чорнішою за ніч. Стягаєш ковдру та вдягаєшся, адже знаєш, що не заснеш, доки не впевнишся.

Чому тільки з нею ти почав ламатися? Став занадто старим? А, може, вся справа в очах, які так нагадували чиїсь інші?

Спускаєшся в підвал, відчуваючи, як сильно тремтять коліна. Знаєш, що зараз переконаєшся, однак те незворотне відчуття присутності не відпускає, і ти боїшся, що коли ввійдеш, то воно розіб'є твою впевненість на друзки.

Пам’ятаєш, чиє ім'я вона назвала наприкінці?

— Ні.

Соня. Переконуєш себе, що цього не було, але у вухах досі бринить звук, з яким дитячі уста вимовляли ім'я.

Со-ня. Со-ня.

— Заткнися!

Відчиняєш двері, тремтячою рукою намацуєш вимикач. На мить серце завмирає, та коли жовте світло заливає тісне приміщення, ти з полегшенням видихаєш — її нема.

Звичайно, інакше не могло бути. Два тижні тому ти закопав її в лісі, де спочивають пусті оболонки чотирнадцяти інших дівчаток. Деякі лежать там настільки давно, що, мабуть, хробаки залишили від тіл самі кості.

Підходиш до місця, де раніше сиділа Віра. Задираєш голову й дивишся на стелю.

Звичайно, ніяких подряпин, ніяких слідів крові. Навіть якби Віра була тут, то ніяк би не дістала стелі — занадто високо.

Раптом блимає лампочка: один раз, другий. Несподівано ти відчуваєш, що позаду хтось стоїть, і спину обдає холодом.

«Ні, ні...»

Обертаєшся і не стримуєш крику — поруч з виходом бовваніє чиясь постать.

Втративши рівновагу, гепаєшся на підлогу, майже кричиш, а тоді помічаєш, що це просто старий робочий костюм, який висить на стіні бозна скільки років.

— Блядь...

Вимикаєш світло й покидаєш підвал. Біля виходу на секунду вдивляєшся в німу чорноту, але окрім власних страхів не бачиш в тій нічого справжнього.

А коли повертаєшся, на ліжку сидить вона.

Соня.

Картина внутрішнього спокою, яку ти так старанно вимальовував своїми переконаннями безнадійно розбивається об її погляд.

— Привіт, братику.

Ти різко відсахуєшся, ніби отримуєш удар під дих. Крокуєш назад, але далі відступати нікуди — за спиною холодна стіна спальні. Поглядом намагаєшся відшукати двері, однак тих чомусь немає.

А чи варто втікати? Та й від кого? Ти ж ніколи не зможеш спинитися.

— Що, не чекав мене? Не чекав свою першу дівчинку?

— Вибач, Соню, просто... дуже довго. А я останнім часом так втомився.

— Але я майже готова.

Раптом кімната наповнюється чимось тьмяним і рухливим — це прийшли вони. Дівчатка, яких ти дарував Соні щоразу, коли вона просила. Коли обіцяла, що цього буде достатньо, а тоді вкотре виявлялося, що їй знову замало.

Дивишся на безликі, зіщулені тіні, ці пусті залишки висмоктаних життів — спробуй дмухнути, і їх не стане, адже дівчатка тепер в ній. Вони — частина ідеальної, яку ти так довго чекаєш.

— Мені досі їх мало, братику, — каже Соня, наближаючись. Її оголене тіло нагадує напівпрозору тканину, але коли захотіти, можна повірити, що та справжня. Майже.

Ще трохи, і ти зможеш це робити з нею знову. Вона дозволить. Цього разу вона буде любити.

Буде ідеальною.

— Чш, — Соня гладить тебе по голові, ніби хлопчика, який зробив дурницю і дуже шкодує. — Ти ж мене кохаєш, правда?

— Кохаю.

— То приведи мені нову дівчинку.

— Але тоді... ти нарешті станеш справжньою?

— Стану, братику. Залишилось зовсім трішки. Я обіцяю.