Чюдачьок

Кімната наповнилася темрявою непомітно — Софійка незчулася, як опинилася нею скована. Проте це пусте. Головне, що сяє телевізор.

Попри вечірній час, дивитися нічого. Поки було світліше, вона ходила каналами: старі фільми, мелодрами, політичні шоу... Навіть новини давно пройшли.

Нічого цікавого. Хіба... ота передача на 22-гому. Та, де грізний дядько розповідає про прибульців. Зазвичай вона дивиться її у залитій електричним світлом вітальні, крізь маленьку щілинку між пальців... Доки хтось з батьків не перемикає канал.

Найчастіше тато... Але тато не прийшов сьогодні з роботи. Мама була мовчазна, а тоді стала швидкою. Сказала, що піде забере тата, і закрила двері на ключ.

Тепер перемикати не хочеться: з кожним клацанням темрява на секунду проковтує усе. Це надто багато. Але... якщо немає, що дивитися, погляд наче сам тягнеться у чорноту, а у ній... Софійка повільно піднімає руку з пультом: треба спробувати ввімкнути канал з мультиками. Навіть якщо там зараз оті старі радянські...

Кімната блимає чорним, і Софійка бачить все те, що намагалася не бачити — й воно живе, воно рукасте й очисте, воно рухається, воно дивиться у відповідь... Серце обвалюється донизу. Тіло кам'яніє ще більше. Вимикач десь за спиною, в кількох кроках, та вона не зможе бути швидше за них.

А потім знову світло. І шум. Шум у вухах й на екрані. Ні, канал з мультиками... не працює. Софійка замружується. От би мама швидше прийшла. І тато... Під повіками пече від сліз. Та вона хутенько відкриває очі. Бо якщо їх закрити надто надовго...

З екрану на неї всміхається яскраве привітне лице. Воно синє, із дуже довгою шиєю. Рум'янець, як і губи, зліплений із червоного пластиліну, а над ним сидять дивні вирячені очі.

Софійка аж сіпається, коли на картинці, застиглій, мов фото, збоку голови виникає синя рука. Розчепірена жаб'яча долоня махає туди сюди.

Істота розтуляє рота:

— Прівєт, Зємля, я чюдачьок. Ми, чюдачькі, іс планєти Апчхі...

Непластилінові очі дуже повільно, пластиліново кліпають.

«Це як гуманоїд з тих передач», — думає Софійка. «Тільки... хороший».

Істота продовжує розповідати про планєту Апчхі, про те, як живе їхній народ. Лишень зараз Софійка помічає музику — якусь тягучу, скрипучу й немов зі звуками калькулятора.

— ...І в каждам даму єсть резервуар с мілой сєрцам мілюзґой. В нєво пастучать нам нужна вот так...

Синій палець наближається і стукає по екрану.

— ...і паґаваріть маґу я с табой.

Софійка не певна, що таке «резервуар» чи «мілюзґа», проте стукіт звучав так по-справжньому!

— Ну а штоби случілся кантакт, атвєчать нужна в такт!

Синя долоня розгортається, немов простягає цукерку — і застигає так, пуста. Чергове повільне моргання.

— Нє навєді бєду! Ну-же, я жду!

Та чорнота ще дужче налізає зі сторін. «Ні, я не можу...», — думає Софійка, — «ніяк...»

— Нє будь же трусішкай, скоріше, нє дрож, і может тобі смаґу я памочь!

Та чим більше вона силує себе, тим більше застигає тіло. Тато завжди сердився, коли вона отак завмирала. Називав її відмороженою. Тато...

Софійка дужче впирається долонями й колінами в килим. Потроху зводиться рачки. Всього кілька кроків. Якщо зробити це повільно-повільно, може вийти! Головне не відривати погляду від екрану...

— Вот так, ось так, впєрьод! Ніхто нє нападьот!

Не поспішаючи, плавно, вона обов’язково дістане… Хай вона й відморожена... Аби лишень тато...

Проте коліно спіткається. Софійка втрачає рівновагу і падає на лікоть. Темрява вмить робиться стрімкою. На межі зору чорна слизька тінь скрапує на світло — і кидається на неї!

— Скарєй! Скоріш! Біжи! Ка мнє....

На імпульсі, вона подається вперед і тягне долоню до екрану. Темрява оминає її, мов потік, не торкаючись, не чіпаючи!.. Пластилінові губи розпливаються в теплій усмішці, скляні очі радісно примружуються... а тоді розкриваються так швидко, що позбуваються повік. Сині пальці здушують її зап'ясток.

Вона миттю рветься назад, проте істота тягне її на себе. З-під червоного пластиліну виростають справжні гострі зуби.

— Пусти! — кричить вона, чіпляючись за телевізор. Різкий біль пробирає пальці, коли вони починають проходити крізь скло. Крик застрягає в горлі. Друга рука зісковзує, проте одразу ж знаходить опору, впираючись в корпус телевізора знизу... а тоді екран вимикається.

На мить у темряві чути лише тяжке дихання. Потім очі засліплює жовте світло. Мружачись, Софійка обертається.

Мама спирається скронею на одвірок, дивиться кудись в підлогу.

— Тато сьогодні заночує в бабусі в селі, — каже вона.