Баю-бай, засинай

Дихання давно збилось. Скільки він так біжить? Годину? Дві? Чи всього лише п’ятнадцять хвилин? Сутінки перетворились на непроглядну ніч. Але увімкнути ліхтарик означало видати себе.

Чи достатньо далеко він відійшов, щоб його не піймали? Молодий чоловік відчував, як печуть легені, ніби залиті розплавленим свинцем. Добре, що тільки здається, бо його трохи не начинили тим металом. Тільки твердим, безжальним…

Він зупинився і без сил сів на голу землю. З-за хмар вийшов повний місяць, осяюючи пустку навколо холодним мертвим світлом.


А-а-а-а, люлі...

Чужим діткам дулі-дулі.

А Андрійку - калачі,

Щоб спав удень і вночі.


Камуфляж був у крові. Здається, не його. Здається…

Наплічник, як і автомат, впустив, коли тікав. По кишенях знайшлась запальничка з майже пустою пачкою цигарок, та маленька фляга з «вогняною водою». Зараз би краще звичайної. Та маємо те, що маємо.

У чоловіка не було жодного уявлення що робити далі та де він знаходиться. Шукати своїх? Здаватись у полон? Хотілось просто дихати цим прохолодним смачним повітрям з домішками степових трав і пухкої землі, яка так і манила м’якістю.

Від втоми він ліг, підставивши обличчя небу. Жодних дерев чи будівель навколо. Сам, наодинці з собою, посеред рослинної пустелі. Проте, на виду, як на долоні. Кого? Чомусь зараз він боявся не прильотів, а Божого гніву, його всевидячого ока, відчував його погляд з підсвічених місяцем небес.


А-а-а-а, люлі, баю-баю,

А я своє мале дитя й приколихаю,

Приколишу, пригойдаю,

Сама піду трошки погуляю.


Вітер колихав стебла і чоловік відчув себе човником на хвилях, дитям у колисці. Очі самі собою стулялись, м’язи розслаблялись і хотілось тільки одного — полинути у рятівне забуття, нарешті відчути спокій.

Та дрімота швидко змінилась на страх.

Пшеничний колос несподівано проштрикнув долоню. Навіть бамбук не росте так швидко!

Стримуючи крик, чоловік спробував висмикнути руку, але коріння, що вилізло на поверхню, міцно тримало її, не давало можливості зсунутись ні на сантиметр.

Він спробував допомогти іншою рукою, та й тут зазнав невдачі. Новий паросток пройшов крізь другу долоню, розіп’явши солдата. Чоловік закричав, зараз йому було байдуже чи його почують. Тваринний страх змушував борсатись та вириватись, не зважаючи на біль. Зелень охоплювала тіло, з кожною новою хвилею крізь нього пролізало все більше паростків: спочатку тоненьких і гострих, а далі стебла розширялись, натягуючи шкіру, розтрощуючи кістки та розтягуючи їх все далі одна від одної. Гострий біль пронизав кожний шматочок його плоті, кожен орган. У світлі місяця кров виблискувала і переливалась, розліталась дрібними краплями на всі сторони, та осідала на листах багряною росою.


Ай, люлі-люлі-люлі-люлі,

Налетіли гулі,

Посідали на воротях

У червоненьких чоботях.


Голова чоловіка все ще височіла над землею, лишаючись не доступною для рослин. Та ненадовго. Пухнаста ковила, мов ковдрою, накривала його шар за шаром, пригинаючи нижче, відрізаючи будь-яку спробу втекти.

Сама земля тягнула його у свої обійми, ніби намагаючись захистити від небезпечної флори.

Ніби…

Земляна перина тільки здавалась спасінням. Її численні мешканці вже відчули присмак прибульця. Тисячі мурах продирались крізь одяг, хробаки ковзали по відкритим клаптикам шкіри, підбиралися до ран від рослин, щоб скоріше прослизнути в тепліші місця. Людина з «вінця творіння» перетворювалась на корм, добрива, частину ландшафту.

І все це супроводжувалось болем. Нестерпним. Неповторним. Багатогранним. Він відчувався кожним нервом, наповнював кожну клітинку. Таке собі повільне четвертування. Біль гідний найсмиреннішого мученика.

Яким він ніколи не стане.


А-а-а-а, люлі-люлі-люлячки,

Шовковії довірвечки,

Золотії бильця,

Приколишу чорнобривця.


— Спасітє! — крикнув чоловік в останній спробі врятуватися.

Степ залишався мовчазним. Навіть вітер зник, забираючи с собою будь-які шурхоти та шелести.

Єдиним звуком, який лишився солдату було биття його серця. Поки що. Черговий паросток вийшов поруч з ним, а наступний міг стати фатальним. Можливо, це було б на краще.

Та не судилося. Легкої смерті він не заслуговував.

Земляне ложе стало ще м’якішим. Чоловік провалювався в нього, немов у сипучі піски. Земля огортала його, приймала в себе, розчиняла в собі. Вона потрапляла в рот, на очі, оповила все його тіло, вимагала останнього видиху, по крихтах забирала життя.


***


Горизонт освітила заграва і налетіли звуки артилерійської дуелі. Чоловік в камуфляжі «берізка» ледве дихаючі, вибіг на пустку. М’яка земля манила втомлене тіло.

Неспроможний опиратись, він ліг, підставивши обличчя небу.


Приколишу, пригойдаю,

Сама піду погуляю.

Ай, люлі-люлі-люлі-люлі,

Будуть мертві москалі.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

14/05/23 22:56: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/23 04:48: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/23 23:00: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/23 20:00: Вибув з конкурсу • Другий етап

Коментарі 22

1
Гарно знищуєте окупантів)
0
Так це не я, я тільки записую) супергеройська історія про землю, заснована майже на реальних подіях)
Дякую!
1
Як на мене, усе на своєму місці, окрім спасітє і "берізки" в фіналі. Ну й так же зрозуміло, про кого історія. А отак в лоб указувати, коли вже давно все ясно, зменшує художню цінність тексту. Звісно, мені дуже подобається, коли в муках помирають москалі. Не впевнений щодо того, як це впливає на сприйняття тексту. Опис смерті прекрасний, та й загалом оповідання сподобалося. Тема все-таки трошки напружує.
1
Не зовсім погоджуюсь, що розкриття москаля цими словами дається занадто в лоб, це все таки хоч і жирні, але натяки. І сприйняття у читачів різне, комусь треба таке підтвердження)
Історія виникла як інтерпретація міту і мрії про те, як українська земля нищить ворогів. Тільки без проростання соняшника, хоча дуууже хотілось)
В мене були сумніви щодо персонажа-москаля, але навіть якби це був інший час і інший ворог - суть не зміниться. Можна легко замінити на турка/поляка часів козацтва, просто сучасність ближча і зрозуміліша, та й менше деталей (а відповідно і слів) потрібно, щоб натяк спрацював.
До речі, ви цим коментарем наштовхнули на думку, що якраз можна розтягнути ці цикли у часі. Наприклад зробити основного персонажа німецьким солдатом другої світової війни, а москаль зʼявляється в кінці твору, на наступному циклі, або (це роздуми сміху заради) в фіналі додати якогось іншопланетянина, як майбутнього ворога)
Дякую за ваш відгук! Наштовхнули на роздуми і цікаві ідеї)
1
Можна зрозуміти, що то москаль по слову: "спасітє", тому "камуфляж "берізка"" просто розжовує для тих, хто все таки не зрозумів.
0
"Берізка" використовується, бо то інший москалик приходить, тому здалось доречним)
1
Так, що історія виникла з отих плакатів, я здогадався, в принципі, ще коли його тільки почало жерти ) Яскрава смерть, і гадаю, таке оповідання потрібне. Як оті міні-комікси про смерть окупантів, не пригадаю автора, та ви, напевно, бачили. Розкриття мені все одно занадто в лоб. Я б пожертвував одиницями, які не здогадаються, заради уникнення такого простого елементу.

А ідея розширення прикольна, могло б цікаво вийти :)
1
Та що ті 2 слова, в мініатюрі при редагування набагато більше відкидається)) Напевно, ви праві, критично суть не змінять
1
Гарний задум і стиль написання
1
Гарна оповідка, дуже яскраво все змальовано і особливо приємно, що москалик постраждав
2
Там навіть не один, все на потік поставлено ;) Земля не тільки плодовита, а ще й працьовита. Дякую!
1
Спочатку читала, думала, що це ще один твір, де з допомогою теми війни, хочуть отримати першість. Пізніше прийшла думка, що це необов'язково пов'язане з діями в Україні. Ну, а на кінець вже все стало зрозуміло. 🤫
Написано супер. Правда, назва підштовхує на банальний сюжет й трохи відштовхує. Запропонувала би погратися з цією частиною творення.
Немає відчуття порожнечі, це цілісний текст, з гарною подачею та ідеєю загалом.
Зичу удачі, Пане(і)!
1
Дякую за ваш коментар!
Намагаюсь дуже обережно підходити до теми сьогодення, бо загальний "хайп" на ній вже, чесно кажучи, бісить. Це наше, доволі моторошне, життя тому нема нічого поганого, щоб ця тема відгукувалась в творах, але коли вона не випʼячується як самоціль.
На назви особливо увагу не звертаю, тому і ця обиралась шляхом найменшого супротиву, що в голову прийшло) Але пропозиція слушна, треба виправлятися.
Дуже приємно, що вам сподобалась подача. Це не мій стиль, хотілось поекспериментувати, а на конкурсах відразу можна отримати фідбек. Це дуже цінно!
Вам також успіхів! І очікуйте в гості мої коментарі)
0
Дякую! Чекаю в гості тільки до твору "Не реви!" Інший – не дописаний, випадково надіслала. 🤣 Але най вже будe.
1
Українська земля нищить ворогів смачно та красиво! Оповідання сподобалось, особливо, коли зрозуміла, що то кацапа так колосками проштрикує.
2
Той випадок, коли написано про страшне, але ти радієш цьому:)
От чесно, я нічого не розумів, поки не прочитав слово "спасітє", а колискова просто чудова, особливо останній рядок, автору/ці респект)
1
Дякую) Ви мій ідеальний читач! Помітили все, що треба, ще й в потрібному місці і в потрібний час)
Колискова якась народна, але лягла, як рідна. Крім останньої строки - то вже моя творчість, занадто просилося. Були сумніви залишити оригінальну строку чи мій варіант (щоб не було бану за заклики до національної ворожнечі), але які части - такі й слова
1
Ну сумніваюся, що в українську сайті дадуть бан за москаля, бо це був би нонсенс
А тема описана прекрасно, без натягнутого популізму, як то буває в контексті війни, і, що найголовніше, саме такої участі бажає кожен українець окупанту😌
1
Гарна оповідка, чудово описано і так приємно читати)) дякую автору
0
Дуже дякую за добрі слова!