Баю-бай, засинай

Дихання давно збилось. Скільки він так біжить? Годину? Дві? Чи всього лише п’ятнадцять хвилин? Сутінки перетворились на непроглядну ніч. Але увімкнути ліхтарик означало видати себе.

Чи достатньо далеко він відійшов, щоб його не піймали? Молодий чоловік відчував, як печуть легені, ніби залиті розплавленим свинцем. Добре, що тільки здається, бо його трохи не начинили тим металом. Тільки твердим, безжальним…

Він зупинився і без сил сів на голу землю. З-за хмар вийшов повний місяць, осяюючи пустку навколо холодним мертвим світлом.

А-а-а-а, люлі...

Чужим діткам дулі-дулі.

А Андрійку - калачі,

Щоб спав удень і вночі.

Камуфляж був у крові. Здається, не його. Здається…

Наплічник, як і автомат, впустив, коли тікав. По кишенях знайшлась запальничка з майже пустою пачкою цигарок, та маленька фляга з «вогняною водою». Зараз би краще звичайної. Та маємо те, що маємо.

У чоловіка не було жодного уявлення що робити далі та де він знаходиться. Шукати своїх? Здаватись у полон? Хотілось просто дихати цим прохолодним смачним повітрям з домішками степових трав і пухкої землі, яка так і манила м’якістю.

Від втоми він ліг, підставивши обличчя небу. Жодних дерев чи будівель навколо. Сам, наодинці з собою, посеред рослинної пустелі. Проте, на виду, як на долоні. Кого? Чомусь зараз він боявся не прильотів, а Божого гніву, його всевидячого ока, відчував його погляд з підсвічених місяцем небес.

А-а-а-а, люлі, баю-баю,

А я своє мале дитя й приколихаю,

Приколишу, пригойдаю,

Сама піду трошки погуляю.

Вітер колихав стебла і чоловік відчув себе човником на хвилях, дитям у колисці. Очі самі собою стулялись, м’язи розслаблялись і хотілось тільки одного — полинути у рятівне забуття, нарешті відчути спокій.

Та дрімота швидко змінилась на страх.

Пшеничний колос несподівано проштрикнув долоню. Навіть бамбук не росте так швидко!

Стримуючи крик, чоловік спробував висмикнути руку, але коріння, що вилізло на поверхню, міцно тримало її, не давало можливості зсунутись ні на сантиметр.

Він спробував допомогти іншою рукою, та й тут зазнав невдачі. Новий паросток пройшов крізь другу долоню, розіп’явши солдата. Чоловік закричав, зараз йому було байдуже чи його почують. Тваринний страх змушував борсатись та вириватись, не зважаючи на біль. Зелень охоплювала тіло, з кожною новою хвилею крізь нього пролізало все більше паростків: спочатку тоненьких і гострих, а далі стебла розширялись, натягуючи шкіру, розтрощуючи кістки та розтягуючи їх все далі одна від одної. Гострий біль пронизав кожний шматочок його плоті, кожен орган. У світлі місяця кров виблискувала і переливалась, розліталась дрібними краплями на всі сторони, та осідала на листах багряною росою.

Ай, люлі-люлі-люлі-люлі,

Налетіли гулі,

Посідали на воротях

У червоненьких чоботях.

Голова чоловіка все ще височіла над землею, лишаючись не доступною для рослин. Та ненадовго. Пухнаста ковила, мов ковдрою, накривала його шар за шаром, пригинаючи нижче, відрізаючи будь-яку спробу втекти.

Сама земля тягнула його у свої обійми, ніби намагаючись захистити від небезпечної флори.

Ніби…

Земляна перина тільки здавалась спасінням. Її численні мешканці вже відчули присмак прибульця. Тисячі мурах продирались крізь одяг, хробаки ковзали по відкритим клаптикам шкіри, підбиралися до ран від рослин, щоб скоріше прослизнути в тепліші місця. Людина з «вінця творіння» перетворювалась на корм, добрива, частину ландшафту.

І все це супроводжувалось болем. Нестерпним. Неповторним. Багатогранним. Він відчувався кожним нервом, наповнював кожну клітинку. Таке собі повільне четвертування. Біль гідний найсмиреннішого мученика.

Яким він ніколи не стане.

А-а-а-а, люлі-люлі-люлячки,

Шовковії довірвечки,

Золотії бильця,

Приколишу чорнобривця.

— Спасітє! — крикнув чоловік в останній спробі врятуватися.

Степ залишався мовчазним. Навіть вітер зник, забираючи с собою будь-які шурхоти та шелести.

Єдиним звуком, який лишився солдату було биття його серця. Поки що. Черговий паросток вийшов поруч з ним, а наступний міг стати фатальним. Можливо, це було б на краще.

Та не судилося. Легкої смерті він не заслуговував.

Земляне ложе стало ще м’якішим. Чоловік провалювався в нього, немов у сипучі піски. Земля огортала його, приймала в себе, розчиняла в собі. Вона потрапляла в рот, на очі, оповила все його тіло, вимагала останнього видиху, по крихтах забирала життя.

***

Горизонт освітила заграва і налетіли звуки артилерійської дуелі. Чоловік в камуфляжі «берізка» ледве дихаючі, вибіг на пустку. М’яка земля манила втомлене тіло.

Неспроможний опиратись, він ліг, підставивши обличчя небу.

Приколишу, пригойдаю,

Сама піду погуляю.

Ай, люлі-люлі-люлі-люлі,

Будуть мертві москалі.