Реклама — двигун прогресу

Я одразу її помітив. Ніжна шкіра, світле волосся, ясні очі. Вона здавалась такою невинною посеред цього наскрізь прогнилого світу. Світлі блузки, довгі штани, що не оголювали щиколотки, майже ніякого макіяжу. Вона виглядала молодшою від свого віку, хоча і так ледве увійшла у дорослість.

Вона мала стати наступною жертвою.

В мене зрів план як все пройде. Кожний раз прокручував його в голові, з все більшими й більшими подробицями. Я знав що буду робити з кожною волосинкою, з кожним шматочком її пахучої м’якої плоті. Мої пальці ще не торкались її тіла, але я вже пам’ятав кожен вигин, розбирав її на дрібніші деталі.

Схоже, одного разу я розмірковував вголос, бо більше я не можу знайти причин чому так сталося.

Контекстна реклама ще не навчилась читати наші думки, але добре чує наш голос. Мій телефон та комп’ютер заполонила реклама мотузок, напилок, знеболювальних, ножів для освіжування, целофану, мийних засобів…

Посилання на будівельні магазини, кухонні прилади з’являлись на кожній сторінці.

Посеред робочого дня, коли я прикидався звичайною людиною, мені впала в око реклама лобзика. І якраз в цей час вона проходила поруч. Я не міг з собою нічого вдіяти, уявляючи її тонкі пальці, кожний окремо, викладені рядком на білій скатертині, знекровлені, припечені з боку відрізу. В той день у неї був блідо-рожевий манікюр. Сподіваюсь, того дня буде такий самий. Або треба пошукати цей колір. Дуже пасує.

Думки захмарювались, коли я бачив звичайний скотч. Спочатку у телефоні, а потім поряд з собою. Широкий скотч для пакування або замотування рота, щоб приховати будь-який звук. Реклама пропонувала товстий сріблястий, як у фільмах, та я хотів прозорий. Можливо, зможу намотати його в один шар, щоб було видно її пухкі губи. Було б жаль ховати таку красу.

Кожен погляд на екран супроводжувався цими дрібними деталями, які захоплювали мене і несли у світ мрій. Іноді мені здавалось, що я перетворююсь на сновиду. Я жив у сновидінні та іноді виринав у реальність.

Інтернет дуже добре знає хто ми є і рекламодавці непогано цим користуються. Але якщо вони так добре розуміють, що мені потрібно, чи зможуть вони так само легко мене викрити? Я не розумів хто вони та навіщо це роблять. Це алгоритми, придумані людьми. І раз вони працюють — ними користуються. Вони знають хто я і, найголовніше, що я.

Ці думки охопили мене більше, ніж спокуса володіння нею. Моя робота не дозволяла мені залишитись без зв’язку. Я не міг викинути телефон і комп’ютер, зникнути з інформаційного простору. Я мав заходити у соцмережі, які пропонували мені газові горілки та молотки. Мав читати пошту, на яку надходили пропозиції з акціями від магазинів для творчої різьби по дереву.

В один з тих днів, коли я відчував себе найгірше, підійшла вона. Я періодично спілкувався з нею ні про що, як і з усіма, підтримуючи амплуа звичайного хлопця. Але тоді я відкрився, розповів про свій страх алгоритмів, ніби інтернет знає про мене більше ніж я сам. Вона не сміялась, не применшувала мої переживання. Ідеальна жінка! Такий страх був не тільки в мене, і я б дізнався про це, якби трішки менше зациклювався на самому собі.

Вона вважала, що переживати нема чого, бо алгоритми автоматично підлаштовуються під конкретну людину, а таких мільйони. Неможливо зрозуміти людину по закупах в інтернеті.

Така наївна і чиста. Я уявляв її квіткою, яку маю зірвати до того, як вона принесе плоди. Уявляв як вхоплю цю мить ідеальності, щоб вона застигла у смерті, як муха в бурштині. І вона сама, своїми губами, відрізала останні сумніви щодо моїх планів.

Навіть, якщо мене спіймають, навіть, якщо вона стане моїм останнім проєктом, я не можу відпустити її.

Вона лежить у багажнику моєї машини. Довелось використати снодійне і зв’язати її. Я обрав найм’якішу мотузку, рекомендовану для шибарі. Замість скотчу — кляп з магазину БДСМ товарів. У моїй тихій віддаленій лабораторії на нас чекають струбцини та кайданки. До речі, звуконепроникні плити я теж придбав. Інтернет пропонує багато потрібних речей!