Бог любові

Скажена моровиця оповила місто. Вулиці спорожніли від живих і виповнилися мерцями, а домівки – вмирущими. Цураючись зарази, кидаючи рідних і друзів, люд тремтів і втікав.

У вражених слабнули кишки, чий невпинний потік тратив тілесні сили, струшуючись при постійному блюванні. Пожежа в голові рушала з глибини глибин і розгоралася до ран у горлі. Очі горіли введеною кров'ю. В декого розсипалися стопи, вщент вражені гниллю.

Казали, це води Оронту принесли загибель. Шепотіли, це чумні вітри з Александрії прибилися до міських мурів. Гадали, що то невдячний люд прогнівив божеств.

А потім агорою пролунав голос:

— Антіохіє! Ще вчора ти глумилася наді мною, коли я повернувся з мандрів. Ви сміялися мені в обличчя, коли я говорив, що за ці роки спізнав таїни й сили могутні. Тепер – ридаєте від виду лиць спочилих рідних. Така ціна зневаги вашої. Вийдіть сюди, скоріться моїй владі і я розвію мор, допоки шана буде і дари.

Десятиліття потому, довершивши багаторічний переклад грецькою астральних согдійських письмен, усамітнений головний жрець Балеазар вийшов у двір свого маєтку, зустрівши лише павичів. Він покликав слугу, аби з’ясувати, де колишні натовпи з даровизною:

— З’явився новий ворожбит. Він не просить дарів. Не залякує. Допомагає всім бідакам.

— Суперник? Чи самозванець? Піду з’ясую й нагадаю, чиє це місто.

Небачені ним сили існують. Та цього бога стратили. Слабак! Дехто шепоче: розіп’ятий воскрес. А це вже – прояв могуття. Пробудити мертвих, Балеазар, попри роки старань, ще не спромігся. Невже хтось таки зумів?

У темному плащі, з увінчаним символом змія древком, він зайшов до храму суперника. І остовпів: вчорашні його піддані обсіли лави та підлогу, слухаючи нового повелителя. Жінку. Сидить долі поруч них, дзвінкоголосо проповідує.

— Начувайтесь, зрадники! Ви прирекли себе!

Він вийшов надвір і розпочав ритуал. Троє злякалися та вибігли з храму, вклонившись за його спиною. Лише троє! Він закипів. Довкіл здійнявся піщаний вихор, зриваючи покрівлю з базару. Вуличне каміння закрутилося спіраллю, він шпурнув те на храм. Але… жодна шиба не розбилась! Ані піщинки не сипнуло за поріг. Злякавшись, він відчув як тануть його темні сили та урвав прокляття. Принижений. Перед всіма.

Тоді вийшла Аелія, молитовно склавши руки. Він заколінкував:

— Твоя магія перемогла. Я готовий вмерти.

— Це віра, чорнокнижнику, не магія. А чи готовий ти… переродитись?

— Обернувшись на щура? Воля твоя, заслужив.

— Поставши новим чоловіком, що Господа оселить в серці, не бісів.

— Навчиш мене своєї сили? А як зраджу?

— Щира Віра стримає переступ.

Біла сутана, русяве волосся, синь очей. Її вигляд і стійкість обеззброювали. Він завмер: щось пронизало його єство. Хвороба, що відбирає в чоловіка розум, роблячи вразливим перед жінкою. Він її не остерігся.

Балеазар зрікся окультних знань і вмінь, спаливши в храмі всі талмуди й манускрипти, прихилившись до нової сили та слухаючи голос серця, що озвалося. Маєток обернув на прихисток нужденних. Єпископ охрестив його Нікомахом, що невдовзі зробився дияконом, потім – священником. Аелія стала ігуменею. Разом вони ширили Благу Вість, обертаючи язичників на парафіян, і капища Антіохії занедбалися.

Через десятиліття, 304-го року, імператор Діоклетіан видав едикт: переслідувати християн.

Вервечку бранців провели агорою східної столиці Риму – Нікомедії: від оскаженілого натовпу язичників їх огороджували ряди легіонерів. Годинами катувань марно вимагали привселюдно зректися віри. Тоді вирішили стратити. Нікомах зголосився першим загинути в ім’я Господа, щоб Аелія не плакала – раділа його несхитності, але Тетрарх звелів інакше:

— Вона помре першою, бо я хочу, щоб ти це побачив, віровідступнику.

Нікомах склав долоні в молитві на колінах… Кат змахнув сокирою... Слова бриніли замість сліз відчаю... Голова бранки впала додолу... Попри все! Його серце розбилося. А в дірі – об’явилася тьма, роками припнута любов’ю. Заплющивши очі, він схилився до землі.

Тетрарх тріумфував: вони його зламали.

«Бог любові. Ти – Бог любові, не війни», – подумав Нікомах.

А тоді...

Тоді він звів голову. І впали краплі, не сліз, а крові: прокусив язика. Очі огорнув покров темряви. Порвавши мотуззя, він кинувся до вартових, збагрянілими долонями описуючи знаки в повітрі.

Шестеро легіонерів і кат закричали: їхні голови луснули кров'ю, а в очницях зяяли закривавлені діри. Як і в його серці! З їхніх вух, ротів, очниць, носів вперіщили бризки, окропивши злякано затихлий натовп. Крапля заплямила білу мантію Тетрарха.

Нікомах грізно скрикнув: груди прохромив спис. Він упав, спльовуючи кров:

— І прийде мор поганам… Прости мене грішного, Боже...