Ласкаво просимо до пекла

Прокидаючись, я вже давно не робив спроб підняти руки чи встати. Я звик, що руки прикуті до поверхні столу, а ноги — до підлоги. Тож і зараз, я просто відкрив очі, злегка покрутив туди-сюди головою (незручно спати сидячи за столом), і кинув погляд на циферблат на стіні, де палали вогненні цифри: сім, три, нуль, п’ять.

Що ж, здрастуй, новий день.

Позаду скрипнули двері.

— Доброго раночку, — промуркотів солодкавий насмішкуватий голос, а за мить його власниця з’явилась в полі мого зору. — Готовий починати?

Я пробурмотів щось невиразне і злісно блимнув на неї: чорнюще волосся, затягнуте в високий хвіст, світлі джинси, червоний джемпер — ну ніби справжнісінька тобі земна жінка. Але я добре знав хто вона.

— Не в настрої? Не до вподоби видовище?

Вона кивнула в бік величезного вікна з темного скла — єдиного в кімнаті. Я стиснув щелепи і продовжив вперто дивитись на підлогу.

— Ти можеш це зупинити, пам’ятаєш? Одне слово і його стражданням кінець.

Я промовчав. Її губи розтягнулись в усмішці, оголюючи потворні гострі ікла. Хоча, яка це усмішка? Вищир.

— Що ж… це твій вибір, — весело мовила вона і підморгнула. Але за мить стала серйозною. — А тепер дивись.

Невидима сила повернула мою голову до того самого затемненого вікна.

Від учорашнього вечора нічого не змінилося: на арені — круглому бетонованому майданчику метрів десяти в діаметрі — повсюди валялись закривавлені шматки м’яса. Більші, менші… Ближче до правого краю лежала нога, поруч — інша, але тільки до коліна. В центрі виднівся найбільший шмат: тулуб, що й досі якимось дивом тримався на невеликому круглому стільчику. Майже повністю відрізана голова покоїлась на лівому плечі.

Шлунок зводило. Я все ще не міг звикнути. Хоч це вже був… який день? Згадав: сім тисяч триста п’ятий.

Знов і знов я мусив спостерігати за тортурами якогось нещасного. Таким було моє пекло.

— Ти можеш звільнити його, — сказала вона ще першого дня. — Зголосись зайняти його місце. Це буде гарний вчинок.

— Та хто він мені, щоб я це робив? — обурювався я, намагаючись стерти з пам’яті благальний погляд, яким той грішник свердлив моє вікно.

Вона тільки сміялась.

— Ти все ще можеш покласти край його стражданням. — Нагадала демониця через місяць.

Я мовчав.

— Не досить з нього, як гадаєш? — Це вже було, мабуть, через рік.

Я знов мовчав. Вмирати кожного дня в муках, якщо це може робити хтось інший, я не хотів.

Коли вона воскрешала його, коли його тіло знов збиралось воєдино, йому було не менш боляче, ніж коли він помирав. Він починав кричати, він захлинався криком відразу, як тільки зросталися голосові зв’язки і змовкав лиш коли натикався поглядом на неї. Заклякав, мабуть, від жаху.

Так само сталося і зараз. Він — знов живий — приречено спостерігав, як вона, стискаючи в руці кинджал, наближалась до нього.

Мені справді було його шкода. Але, мабуть, він заслужив.

Сьогодні вона почала з обличчя. Всунула в рот кинджал, і м’яко, наче масло, розрізала його ліву щоку. Бризнула кров. Він знов смикався, знов кричав. Але марно. Знов марно.

Сім тисяч триста п’ятий день тягнувся довго, як і всі попередні. Та врешті теж скінчився.

***

Я прокинувся не в кімнаті. На арені. Навпроти мене стояла вона, в руках виблискував кинджал.

Я смикнувся і зрозумів, що прикутий до стільця.

— Що за чортівня? Що відбувається?

Вона всміхнулась. Зараз її ікла здавались ще моторошнішими.

Я ковтнув загустілу слину і роззирнувся.

— Де він?

— Немає.

Я знов обернувся. Побачив на стіні велике затемнене вікно.

— Там… хтось є, так?

— Так.

Вона повільно підійшла і майже ніжно доторкнулась кінчиком леза до моєї ноги. Я здригнувся.

— І він… — розум гарячково працював, — він може це зупинити?

— Може.

Я обернувся знов і сповненим німого благання поглядом прикипів до вікна.

— Тільки хто ти йому, щоб він це зробив?.. — тихо запитала вона.

І раптом, разом з лезом, що увійшло в моє стегно, свідомість пронизали спогади. З розуму ніби спала пелена: я ж бачив це! Саме це, що відбувалося зараз зі мною. І обличчя! Спотворене стражданнями обличчя, яке я бачив з дня в день — було моїм власним…

Я закричав. Від болю, від відчаю. Від розуміння того, що чекає далі.

А вона прошепотіла:

— Ласкаво просимо до пекла…

І увігнала кинджал в стегно аж до кістки.