Рисова погода

Дощові стежини захопили вікно кав’ярні, підмінивши пожвавлений бульвар Шевченка пістрявою каламуттю. Перехожі нагадували Кірі плями акварелі. Скоро їх розчинить і змиє настирлива вода з-під тяжкого темного неба.

- Кірусику, я вже тут!

Кіра похмуро поглянула на колишню однокласницю. Муренка щораз справляла все дорожче враження. Лялька-цукерка.

- Вітаю, Маринко.

Маринка-Муренка зосереджено покрутила намистину на браслеті та відправила парасолю до підставки, що тепер обов’язково супроводжували кожен столик.

- Чого сумна? – підморгнула давня подруга.

- Я зовсім не сумна, - покосилася на смартфон Кіра. Щира відповідь запроторить її соціальний статус у Дії+ до прірви. Вона місяць відновлювала його після критики смертної кари. Огидно, коли ні в аптеку зайти, ні на тролейбусі під’їхати. Зате сіднички підкачала… Зараз скрізь одна велетенська сідничка.

- Повна срака, - погодилась Муренка, зчитуючи вираз обличчя Кіри не гірше вуличного сканера. – То як тобі новини? Мала б радіти… А, вибач! Говори-говори. Я вже увімкнула подаруночок Мінчика.

Подруга похизувалася вишуканим зап’ястям з прикрасою. Справедливо. Браслет із «глушником» - безцінний дарунок.

- Дякую, Муренчик, - видихнула Кіра. Вільна розмова – справжня насолода. – Чому радіти? Ця парочка зрадників-саботажників здохла надто легко.

- Забудь офіційну версію! – весело прощебетала наречена високопоставленого Міна. – Насправді ускладнення при пологах – це коли посеред кесаревого розтину калічать обидва плоди, видирають оченятка, частину внутрішніх органів, а потім повертають до утроби. Мегапрофесійні медики справді боролися за кожну мить! Бідненька живуча запроданка агонізувала три доби у повній свідомості… Спершу у ній ще ворушилися ті два виплодки. До речі, то були їхні генетично відредаговані клончики-ембріончики, бо ці тварюки хотіли жити вічно… Без дозволу господарів. О, про що це я? А! Зрадничок-саботажничок у своєму міцному протиядерному підвальчику додивився до фіналу процес поповнення родини, але кохана дружина верещала і звивалась так голосно, і так довго, що він трохи збожеволів. А може, це тому, що його зачинили без їжі і води… Лише з їхнім собакою.

- То хто кого? – поцікавилась Кіра. – У новинах передали, що у шанованого керманича не витримало серце…

- Та яке ж серце витримає, коли його жере бійцівський пес?

Ці почвари не заслуговують хвилини мовчання. Вони прирекли тисячі життів на ще жахливіші тортури. Їхні бридкі чорні нутра зараз мають блукати зрадженою землею серед зраджених кісток. Живі теж почуваються мертвими кістками – бо душі й тіла перетравили продажні нелюди.

- Мурено, що мені робити? – прошепотіла Кіра. – Я так хочу спокою. Я не можу відчути спокою… Як тобі вдається?

- У найкращих традиціях нашого краю, Кірусику. Гадаєш, я краля через спокійне життя моїх пра? Мій генотип – суцільний мікс, то чому б цього разу не Мін? Якось асимілюємо… Знову. До речі, його родичу ти дуже сподобалась! Бао приємний агроном, а не якийсь там наглядач трудового табо… комплексу! Він зовсім як покійний Назарчик, тільки Бао.

- Це коли-небудь закінчиться? – з болем запитала Кіра, поглянувши на дощовий, сповнений пливких силуетів столичний бульвар Шевченка. День згаснув, на Київ вкотре осідала пітьма.

- Ну… Може, за три-чотири тисячі років, - заспокоїла майбутня дружина високопоставленого Міна.