Голуб

Птах тихо сидів на краю піддашка над входом у під’їзд. Мелана саме спускалася сходами й побачила його крізь вікно першого поверху. Наїжачений, брудний, якийсь зім’ятий і дуже маленький, зовсім не схожий на своїх роздутих побратимів, яких щодня зустрічаєш у місті десятками. Він сидів спиною до Мелани, злегка тремтів худими крильми й наче роздивлявся ще ледь зелені дерева. Зупинившись, Мелана постукала по склу, але птах і не ворухнувся. Він був цілком звичайний, та все ж його жалюгідна самотність притягувала погляд.

Вночі Мелана поверталась додому вже не сама. Із веселістю, притаманною злегка сп’янілим людям, поруч із нею нагору підіймався юнак, років на двадцять молодший за свою супутницю.

У світлі під’їздного ліхтаря, що висів над піддашком, Мелана побачила, що птах сидить усе там же, наче тільки став ще меншим.

— Може б йому допомогти? — несподівано запитала Мелана, зупиняючись перед вікном. Юнак неуважно поглянув у той же бік.

— Ягідко… думаю, йому вже просто капець, — відповів з фальшивою лагідністю.

Тваринка ніби почула їх: по-пташиному повернула скоса голову в бік вікна. Мелана зніяковіла.

— Вибач… вибач! — проговорила самими губами.

Голуб відвернувся і знову завмер. А на ранок наступного дня був уже мертвий. Мелана в одному халаті спускалась за кавою в сусідню кав’ярню і, глянувши у вікно, охнула. Продовгувате гостре тільце лежало на моху між хвильок металевого шифера, присипане торішніми листочками — мабуть, вітер навіяв за ніч. Голуб упав на спину, його клювик стримів угору. У свої останні секунди він, мабуть, розглядав небо.

Із кожним наступним днем птах усе менше нагадував живу істоту, ставав такою ж частиною піддашка, як мох чи камінці. Мелана мимоволі шукала його поглядом, і жаль металевими лещатами стискав її груди, коли помічала строкате чорно-біле пір’я. Мертвого птаха нещадно поливав дощ, скуйовджуючи залишки пуху на шиї, а недопалок, кинутий сусідом, прикрив одну з блідих лапок.

Одного вечора Мелана відчинила вікно, влізла на підвіконня й обережно посунулась уперед на колінах. Підповзла до тільця та розклала круг нього перші, ледь ще відкриті темні фіалки. Щось бурмотіла, схлипувала, вказівним пальцем пестила гладеньке пір’я. Чотирма поверхами вище відчинилося вікно.

— Ягідко? Що це ти надумала? Вилазь, поки не забилася! Це зовсім не смішно, і взагалі… не для твого віку.

Мелана втерла сльози та покірливо влізла назад до вікна.

Ніч минула, і наступного ранку птах зник. На піддашку не лишилось ані пір’їнки, як і сліду квітів.

Вночі Мелана прокинулась від тихого стукоту в балконні двері. Вона заснула в кріслі з книжкою в руці, і тепер роззиралась, силуючись зрозуміти, почула вона стук вві сні чи наяву. У темноті за склом нічого не було видно. Мелана глянула на хлопця, який вже вкотре лишився в неї ночувати. Тоді встала і подалась до балкона. Розчахнула двері, і подих холодної весни розкидав її темне з сивиною волосся, загуляв невеликою кімнатою. На поручні на Мелану чекав великий птах. У світлі нічного міста його пір’я злегка мерехтіло, кольори плавно мінились із фіолетового на синій, із синього на зелений. По той бік парапету пишним оберемком вниз тягнувся довгий хвіст, благородну голову на міцній шиї короною вінчав золотаво-фіолетовий гребінець.

Птах нахилив голову набік і заспівав. Та замість трелей Мелана почула мелодійні слова.

— Дякую тобі, чорна панно.

Мелана усміхнулась та простягнула руку до пташиної голови. Птах примружився, лагідно поткнувся у долоню, даючи себе приласкати.

— Немає за що дякувати, пташко, — усміхнулась Мелана, проводячи рукою вигинами його шиї. — Заспіваєш мені на прощання?

Птах відсторонився від її руки та широко розправив крила. Звуки пташиної пісні влились у нічне холодне повітря, і Мелана відчула, як навколо них двох воно стає теплішим. Гілки найближчих дерев потягнулися до них, сплелися над головами, поросли листями та бутонами, що розбухали та лускали золотими квітами.

Не припиняючи співати, птах легко піднявся та полетів угору, забираючи з собою тепло. Квіти на деревах зіщулились, потьмянішали та розсипались, розвіяні холодним вітром. Листя стало по-весняному маленьким, і гілля відступило від балкону.

Мелана повернулась до кімнати, дбайливо закрила балконні двері. Поставила на полицю книгу, з якої всю ніч читала заклинання, й опустилась на підлогу поруч із хлопцем. Його скляний погляд незворушно дивився у стелю, бліді руки та ноги з тонкими синіми венами розкрилися широкою зіркою. Оточений темним колом фіалок, він не ворушився.