Шалене

Моє ідеалізоване уявлення про косовицю в широкому полі з чистим небом над головою, швидко зруйнували пекучі мозолі на руках і біль у спині. Але здаватися не у моїй природі, тому я тримав в уяві місце, яке хочу створити й продовжував. Трава тихо лягала під ноги, а вітер стирав піт із чола. Я не зауважив, коли зник той вітер, коли сонце замерехтіло кольоровими дисками, а я сам упав, як підкошений.

Отямився вже у прохолодному лісі, лежачи на вогкій підстилці із листя. Сонце кидало косі промені між дерев. Захід? 

Ні телефону, ні коси — жодних речей. Я очікував побачити у просвіті поле на якому косив, але мене оточували самі дерева. Такого бути не може, тому я зірвався й побіг у тому напрямку, який вважав правильним. Я мав бути недалеко від машини й мав чути шум траси. Але я не чув.

Жар вдарив у голову, а листя насмішкувато зашурхотіло. Якийсь птах заспівав, проводжаючи сонце. Я зосередився на цьому. Тьохкання обірвалось так само швидко як почулись пісня:

"Як я сено грабала зелене,  

Прийшло до ня шалене ..."

Я не зміг розібрати всі слова, але людський голос надав такої наснаги, що я летів до нього, минаючи будь-які перешкоди. Зупинився лиш для того, щоб прислухатись. Пісня затихла, зате я відчув як печуть ступні — десяток дрібних порізів червоніли на шкірі, а я навіть не зауважив, що босий. Я коротко реготнув і крикнув:

— Агов!

Лише сполохав звірину в кущах. Треба думати логічно, навіть, якщо це чийсь злий жарт, мене не могли відтягти далеко. Але я щойно біг, як шаленець, не запам'ятовуючи дорогу. Дуже вчасно згадав, що так і не подивився жодного відео з порадами Беара Грілза. Але я не вірив, що мені знадобляться пошуки води чи прихистку. Як виявилось, я мав рацію… 

Мене знову подразнив голос:

"Мало зуби, мало очі, мало хвіст. 

Повідало, же ня з'їсть,         

Повідало ми на ушко, же ня з'їсть."

Цього разу я стояв і слухав, щоб точно визначити напрям, дарма, бо розчув слова. Вона торкнулась плеча — красива, як намальована. А я сполохався, перечепився й одразу кинувся тікати куди очі бачать. Мене наздоганяв лише її дзвінкий сміх.

Коли звідусіль оточила темрява і переплетене гілля, я врешті зупинився. Міцне дерево за спиною надавало відчуття безпеки. Я слухав. Кожен мій мускул натягнувся як линва, ноги стугоніли, здавалося, я чую як коріння проростає під землею. Я притиснувся до дерева ще сильніше і заплющив очі, як дитина. Якщо я не бачу, то й мене не бачать. Але мене бачили…

Її обійми були приємними та не давали мені й ворухнутися. Я не розплющував очі, в надії, що все мине. Натомість лише краще відчував дотики. Вона, наче народилась з дерева до якого я притискався. Тепла і м'яка, шепотіла мені на вухо. Торкалася так, як ніхто до цього. Втома від бігу змінилась палким жаром. Ні, шалом. Я її бажав. Бажав кожною часточкою тіла. Мені було байдуже, що навкруги так темно, що я не розрізняю обрисів власної руки. Зате я відчував тепло її подиху на своїй шиї, вологі поцілунки й піддатливе гнучке тіло. Вона не виривалася, вона просила мене продовжувати. Я хапав її довге волосся у жменю, поки вона звивалась під натиском мого тіла. Я хотів вирвати крик з їх горла за те як вона мене заманила. Натомість крик вирвався з мене, коли мої соки пробилися в її черево.

В голові проясніло. Темрява відступила, але не було, ні дівчини, ні міцного дерева об яке я її притискав. Натомість я обіймав сухий в'яз із потрісканою корою. Глибока щілина в його надрах і була об'єктом моїх залицянь. Лиш один погляд на власну обідрану плоть і я в очах знову потемніло.

***

  Я втомився лічити дні, все одно губив свої помітки. Вони пили мене, витягували останні соки, але не давали померти. Стежили. Кожного разу, як я був на грані від голодної смерті, то приходив до тями шматуючи ще не остиглу тушку тварини. Мене вивертало сирим м’ясом, але я жив. Коли тіло трясло в пропасниці чи я майстрував собі петлю, лунала пісня і все починалося знову. Колись я мав плани на цей ліс, але ліс мав плани на мене.

.