Людина з відкритими дверима

Мій робочий стіл завалений книжками. Я сів за них раніше, ніж сіло сонце, і тепер мене здолала втома.

Я звівся, розправив плечі і поглянув у вікно. Зимовий вітер з люттю шарпав білборд, від чого той раз-по-раз видавав протяжний металевий скрип. Відчув незбагненну спорідненість з цим старим рекламним щитом і від цього всередині ворухнулася туга.

Поки розкладав диван, голова гуділа всіма тими буквами і словами, котрі я напихав у себе весь вечір. Остання деталь перед сном – перевірити чи зачинені двері. Посмикав ручку і пішов на диван.

Сон в’язко засмоктував мене у марення. Протяжне виття білборда проникало навіть туди. Аж раптом до скрипу додалося хрускання. Наче хтось дістав з кишені пожмаканий пластиковий пакет.

Я відкрив очі і побачив світло під’їзду, яке просочувалося крізь відкриті двері до мене в кімнату. А тоді помітив постать. Вона була зовсім поряд.

Якусь мить я не міг витиснути з себе жодного звуку. Постать стояла біля моїх книжкових полиць. У руці в неї справді був чорний пакет, куди вона, одну за одною, складала мої книжки. Здолавши німоту, я нарешті вигукнув:

– Що ви робите?

Постать повернула голову. Це був чоловік і він дивився на мене без жодного виразу, наче я просто тінь на стіні.

– Що ви робите? – повторив я.

Чоловік розвернувся і мовчки пішов до дверей. Не встиг я встати, як він вже зник. Отетеріло поглянув на двері. Замок був цілий, але ж як він зайшов?

Зачинив двері і ввімкнув світло. У шафі тепер бракувало вісім книжок. Це було боляче, але нічого не вдієш.

Повернувся на диван і знову заліз під ковдру. Нервове збудження не минало, тож я довго вовтузився під ковдрою. Аж раптом новий звук: хтось натискав на ручку дверей. Я впився туди очима. Двері почали прочинятися, жовте під’їздне світло пролилося в мій коридор. В шпарині з’явилось обличчя старої бабці.

Якусь мить я просто дивився на неї, знову втративши мову. Абсолютно безлика бабця, наче роки стерли з її обличчя всі риси. Вона прочинила двері ширше і зайшла.

Повільно перетинаючи простір, бабця сіла за мій стіл. Взяла мою ручку, клапоть паперу і почала писати.

– Агов! – гукнув я.

Бабця припинила писати і почала повільно повертатись до мене. Мені здалося, що її хребет скрипить як той рекламний білборд.

– Що таке? – спитала.

– Що ви робите? Це мій дім!

– Твій… дім?... – задумано шамкала, наче обмірковувала цей новий неймовірний факт. – Тоді, я напевно піду?

– Як ви взагалі зайшли?

– Двері були відчинені. Ти хіба не знаєш?

Бабця звелася і випливла геть, лишивши двері навстіж. Я знову встав і з люттю хряснув ними. Посмикав ручку, вісім разів, туди-сюди. Що з ними в біса не так?

Підійшов до столу і подивився на списаний папір, але не зміг роздивитись слова. Де ж мої окуляри? Може бабця забрала? Мені вже було несила з цим розбиратися. Знову ліг і провалився в дрімоту.

Не минуло й кількох хвилин, як мене щось розбудило. Перше, що побачив – двері відчинено навстіж. Схопився, озирнувся по кімнаті, але там нікого. Пішов до дверей, знову зачинив, хоча схоже в цьому не було ніякого сенсу.

Хотів повертатися на диван, як раптом побачив когось у темряві кухні. Хтось сидів за столом і тримав щось у руці. Обличчя було повернене до мене, але я не міг його розгледіти. А ось те, що в руці, я бачив. Це був ніж.

Людина почала підводитись. Коліна її скрипіли як старі білборди.

– Хто ви? Що вам треба?!

Людина мовчала і насувалася. Великий ніж блимав на мене холодним металом. Я задкував, аж поки спина не торкнулась дверей.

– Зупиніться! Я нічого не зробив! – крикнув я. Але людині була байдужа моя невинність. Вона насувалася і ніж її насувався теж.

Я повернувся і спробував відчинити двері, але нічого не вийшло. Скільки б я не провертав ключ, двері все одно були замкнені. Я чув, як позаду скрипить людина з ножем. Вона вже зовсім близько.

Двері не піддавалися. Мені було так страшно. В останню мить я повернувся до людини і нарешті побачив обличчя. Воно здалося мені знайомим.

Ніж проштрикнув моє тіло вісім разів. Я закричав.

Вранці до мене хтось прийшов. Двері були відчинені. Мене знайшли мертвим у ліжку.