Лантух

Оговтався.

Голова гуде, тіло болить. Він лежить горілиць, над ним сіряве небо. В роті залізний присмак, як після бійки в шинку. Перевернувся. Ледь доповз і сперся спиною об стовбур клена. Скривився: з краю стегна зяяла стріла. Вістря прохромило наскрізь. Оце везучий. Він взяв у зуби гілочку та відломив стрілі хвіст. А тоді різко вийняв. Зойк. Гілочка тріснула. З рани заюшило. Видобув з-під броні хустинку й перев’язав ногу. Віддихався. Тоді розшнурував зав’язки та зняв кольчугу, щоб легше рухатись і дихати.

Роззирнувся: чергове бойовище. Сотні вояків без різних частин тіла, в неприродних позах, протяті мечами, списами, ножами, стрілами. Всі вони кудись німо дивилися. На мить здалося, що на нього: як докір, що він ще живий, як заздрість, що може рухатись, як благання, щоб заплющив їхні очі та поховав. Він пригледівся до найближчого: той просто зорив перед себе. Попустило.

Раптом сахнулася гілка. Глянув уверх: у кроні всівся стерв’ятник. І от він вже зорив за ним. Невідривно. «Не діждеш, сучий сину. Обсмалю, як курку», – заборсався жилавий інстинкт виживання.

Бойовищем тягнувся дим і розтавав ранковий туман. Стояв важкий сморід, хтось кволо стогнав. Іноді. Він торкнувся щоки: розрізана навпіл – м'ясо звисає обабіч рівчика. Болить. Красенем не буде, але й трупом теж. Правда, якщо зараз вип’є води, бо горлянка зсохлася, мов сива абатиса, в монастирі якої вони востаннє військом найманців пообідали.

Він поповз туди, де виблискувала калюжа. Діставшись, занурив губи і відпив: тепла. Потім глянув – потойбіч із розпанаханої горлянки бороданя струменіла крівця. Прямо в калюжу. Дим та шалена спрага спершу завадили розгледіти. «Аааргх! Пся крев!» – подумки вилаявся та сплюнув слину, але вода вже бовталася в шлунку.

Коли це здалеку розгледів дві постаті. Рухались сюди. Надумав крикнути, проте розтята щока й брак сил завадили, вкусивши болем. «Раз вони шукають аби допомогти пораненим, то прийдуть», – втішив себе. Але що це? Одна постать взяла меч і увіткнула лежачому в груди. Сміх. Тоді присіла, рухаючи руками над трупом. Він захолов: «Мародери!».

«Мене помітили? Треба сховатися!» – він укрився за кістяком роздробленого воза, перепочив. Тоді побачив якесь ямище і поповз туди. Відчув трупний запах загиблих у позавчорашній битві: одразу замлоїло в шлунку. Він прикрив носа рукавом сорочки. Добре, що він голодний: вчора лише хильнув відібране в місцевого крамаря пиво. Нема чому проситися назовні.

Він відірвав шмат сорочки та затулив ніздрі. Рушив далі. Повз, по змозі оминаючи мертвих. Та коли все ними рясно, в декілька пластів завалено – це складно. Тож він перечіпався. Повз між і по них. Совався ліктями між місива кишок. Ставив підошву на чиєсь зблідле обличчя. Враз відчув під долонею, коли обперся об землю, щось слизьке й тверде. Обернув руку: між пальцями висіло воно. Чиєсь око. Вирване грубим ударом заліза чи кігтем птаха. Воно жаско та вирячено дивилося, заглядало крізь зіниці йому в душу. Обрубок нервів волочився хвостом, а по краях білка – червона кайма плоті, сукровиці, сухожиль. Якусь мить він укляк. А тоді від огиди задриґав рукою вбік, знавісніло струшуючи прилипле.

Дістався. В ямі повно: гора накиданих мертвих, мов купа роздутих лантухів. Хотів обережно сповзти, але зненацька скотився сторчма. У сховане кущами багно недокопаного рову. Виринувши, він дістався тої купи полеглих і влігся збоку, намацавши руків'я й міцно тримаючи знайдений тут топірець. І сокиру.

Від слабкості, крововтрати та смороду він марив. Бачив, як над ним кружляє птаство: круки та шуліки. Здалося, що одна птаха мала пір'їсті перса та людське обличчя з дзьобом. Здалося.

Вчулися кроки й голоси. Тоді один став зверху, край ями:

— Перевір.

Другий обережно спустився, ступив крок і зрадницьке болото звалило його навкарачки в драглисту твань. Близька рука з сокирою вмить розкраяла йому череп. Поки інший закляк – хутко перекинутий з лівої руки топірець опинився в правій, а тоді – в спині втікача на пагорбі.

Розуміючи, що це лише перші з багатьох, він прагнув відповзти звідти якнайдалі, сховатись, втекти. Коли вибрався з ями та повз між убитих і вмирущих – здивовано спинився. Чиясь відтята від плеча рука лежала над вогнем: палали уламки смоляної бочки. М'ясо добряче запеклося. Взялося скоринкою, певно, хрусткою.

Його очі дико витріщилися: мозок ятрила одна думка – вижити. Без сил – він помре. Без сил… і він увіп'явся в ту руку, відриваючи зубами шмат прожареної плоті. Таки хрустка.