Зомбі-1663

Сонце котилося до обрію, як колесо від воза – Тимошу навіть чулося рипіння. Проминувши маленьке кладовище, козак увійшов у містечко. Рядами підсліпуватих віконець воно недовірливо стежало за чужинцем... хіба що корчма на околиці виглядала трохи гостинніше. Тиміш зайшов всередину. За ним, з останніми відсвітами помираючого дня, зайшов вечір.

Нечисленні відвідувачі неспокійно глянули – не на самого Тиміша, а кудись за двері, у підступаючу темінь – і поспіхом повивалювались надвір, розбігаючись по принишклих хатках. Стенувши плечима, козак сів за стіл. Гукнув молоду корчмарку, коротко наказав подати вечерю й приготувати нічліг.

- Сперш треба підготуватись...

- До чого?

- Побачиш. Скажи, чому обрав саме цю дорогу, через наше місто?

- Не знаю. Доля, мабуть, привела...

- Запам'ятай ці свої слова!

Нічого не розуміючи, стривожений до краю, Тиміш дивився на приготування. Корчмарка замкнула двері на важкий засув, перевірила і ретельно позамикала віконниці. Взяла мішечок із сіллю та висипала нею коло в центрі кімнати.

- Це нащо!?

- На крайній випадок. Вони її бояться...

Тиміш не встиг спитати, хто такі “вони”: біля хати зазвучали кроки. Багато кроків. Дивних кроків... Було то якесь безнадійне, знеможене човгання, як в старого діда, що все плентається до могили, не бачачи кінця набридлій життєвій стежці. До цього додалися ще рипіння та постукування. Козак згадав, де чув подібні звуки – і прикрив очі, стримуючи нудоту. Згадалося йому село з жителями, закатованими в одній з чергових воєнних сутичок. Довгий ряд повішених напівзітлілих трупів – і моторошний звук рипіння й постукування кісток. Видавалося те якоюсь диявольською дзвіницею, із дзвонами, що вигравали мелодію смерті. І замість запаху ладану й воску – страшний запах людського трупу...

Тиміш розплющив очі. Запах і досі переслідував його. Хоча ні... він був насправді! Пробивався десь між щілинами, поступово заповнював простір, набивався в ніздрі, дряпав горло. Корчмарка кинулася до кутка з іконами, запалила свічки перед святими образами. Запах воску мішався із запахом смерті, мовби намагаючись відігнати її, та намарне. Дівчина стояла перед образами на колінах і відчайдушно молилася. Тільки тепер він помітив на її голові сиві волосини.

Козак вірив у святі молитви, та ще дужче вірив своїй шаблі. Видобув її з піхов і, перехрестивши, застиг у чеканні. Вбирав у себе кожен рух, кожен звук зі знадвору. Чекання згустилося, важкою масою впало на голову, груди, руку. Але та лишалася твердою. Відсвіти від вогню танцювали на лезі. “Нічого, й ми ще потанцюємо!”

“Хіба?” – дихнуло від дверей. Нічого, то лишень вітер танцює двором! Розвиває струхлявілий одяг, здуває пил та землю з мертвих тіл, гуляє між кістками. Тиміш уже знав, чого чекати, ще до того, як почув глухий корчмарчин голос:

- Ми не знаємо, чому це почалось. Просто вони стали підніматись із могил і приходити щоночі. Ломитися до наших домівок, мучити й вбивати нас – своїх нащадків, близьких, друзів... Ми впізнавали їхні обличчя, називали по іменах, молили про милосердя – все намарне! Вони ніби карають нас за щось. У перші ж дні вбили війта, суддю, райців. Містечко лишилося обезголовленим... Була в нас маленька козацька залога. Із охочими містянами вони виступили збройно проти навали – та хіба вдієш щось проти мертвих, проти власних мертвих? Тепер і вони поповнили їхні ряди. Серед них мій батько...

На останніх словах її двері здригнулися від страшного удару. Дерево застогнало, але витримало. Тоді удари посипались на все: вікна, стіни, навіть дах. Маленька корчма тільки охала й тремтіла, в лад зі своєю господинею. Та ось почувся тріскіт – і в проламану віконницю простяглася рука. Кістки із залишками мертвої плоті, обвиті червою, наче перснями, судомно хапали повітря. Козак коротко махнув шаблею. Відтята правиця мертвим павуком впала на підлогу. Та от на її місці вже інша, а там ще й іще мертві пальці ламають старе дерево... От уже перший мрець залазить у вікно...

- Хутчіш! – дівчина тягне його в коло. Мерці страшно сичать, та бояться торкнутися тоненької білої смужки. Міцно тримаючись за руки, козак і дівчина стоять, чекаючи смерті чи порятунку. Та ось уже і він: рожевою стрічкою обвив небо світанок, і мерці змушені повертатися в свої могили...

Тиміш прощається з дівчиною. “Чому ти не хочеш іти зі мною?” Вона лише хитає головою. Він знає, що не побачить її більше. Зітхає і рушає на схід сонця.