Доставка їжі

Під час карантину попит на доставку їжі зріс. Для студентів настали райські часи. Тож і я скористався нагодою та влаштувався на роботу у сервіс доставки їжі.

День добігав кінця. Дюжину замовлень доставити — справа нелегка. Навіть маючи самокат. Але треба робити, бо скоро літня сесія. Спина нила, ноги гуділи, голова стала важкою. Я вже дістав телефон та хотів вимкнути застосунок, але раптом телефон затенькав, повідомляючи про замовлення: “Продукти, вісім кілометрів, оплата готівкою після доставки”. Я зітхнув. Такі замовлення називали “висяк”. Хоча сума резервується на картці, завжди був ризик, що клієнт раптом передумає і не заплатить. Тоді кур’єр міг або віддати харчі до контори, або забрати собі. Попереду сесія, а їсти хочеться більше, коли напружуєш мозок. Тож я прийняв замовлення. Подивився адресу на гугл-мапі, і настрій відразу впав. Замовник жив у приватному секторі, туди їхати годину, ще й через промзону.

Коли дістався будинку, уже темніло. Старий, пошарпаний, вікна забиті дошками. І сюди замовляють їжу? Постукав у хвіртку. Довго не відповідали, аж нарешті надвір вилізла згорблена бабця.

— Вітаю! Ваше замовлення! — я зняв наплічник, дістав звідти пакет та протягнув їй. — Вартість…

— Чекай, онучку! — прошамкала стара. — Зайди до хати, чаєм пригощу з пиріжками.

Я трохи повагався, але все ж залишив самокат і дворі та зайшов. Замовлення останнє, я голодний. Ще й пити дуже хотілося, бо сонце припікало. Чому не скласти компанію самотній старій? Мабуть, нечасто її навідують. У хаті панував напівморок. На пічці томився казанок. Освічував кухню лише вогник керосинки. Навіть холодильника не було. Що ж це за хата? Живе наче сто років тому!

Бабця налила чай та поклала пиріжки, а сама заходилася розбирати пакет. Я зняв рюкзак та сів за стіл.

— О, кефірчик, оцет, приправки! Буде смачний маринад до м’яска!

У голові промайнула думка: “Поки йшов сюди, не помітив жодної живності. Ні курей, ні свиней, ні кролів. І холодильника нема. Де ж бабця м’ясо зберігає?”

Але я відігнав ці думки подалі та опанував себе, попиваючи смачний трав’яний чай. Із-за печі виліз великий чорний кіт, блимнув очиськами. Морда в нього була розумна, як людська. Кіт із презирством глянув на мене, наче казав: “Ти не в той район зайшов, пацанчику!” Господарка погладила кота та помішала вариво в казанку.

— Ну, дякую за гостину, мені пора, — я встав з-за столу. — Оплатіть замовлення.

— Чекай, онучку! Зараз за гаманцем збігаю, десь заховала…

Бабця вискочила надвір. Кіт лишився біля печі, недоброзичливо зиркаючи на мене. Чекав я хвилин десять, а її все не було. Вирішила не платити? Я смикнув ручку. Замкнено! От стара паскудниця! Я ще посмикав двері, та марно. Голосно закричав, кличучи господарку. Кіт вигнув спину та зашипів.

І тут надворі затупали. Бабця зайшла до хати та знову замкнула двері.

— Зараз, мій голубе, зараз дістану гроші, — проворкотіла вона, ховаючи руку за хусткою, пов’язаною на плечах. — Ось!

Рука з дивовижною для бабці швидкістю випірнула з-за хустки. Блиснуло лезо маленького топірця. Вона заверещала та замахнулася, я позадкував до печі та в останню мить вивернувся. Бабця влупила топірцем по казанку. Він дзенькнув та перекинувся. На підлогу витік окріп із зеленню, а за ним — варена людська долоня. Я закричав та знову кинувся до дверей, бабця — за мною. Знову вивернувся, і вона вгатила топірцем по дверях. Лезо застрягло. Поки стара возилася, я спритно вдарив її ліктем під ребра. Вона охнула та заточилася. Я схопив топірець та трьома ударами збив засувку. Вискочив у двір, пробіг його у кілька стрибків, перестрибнув через огорожу та чкурнув до промзони…

Віддихавшись, я одразу подзвонив черговому адміністратору. Він сонним голосом спитав, що трапилося. Я, збиваючись та плутаючись, розповів, що втратив рюкзак та ледь утік від скаженої бабці. Адміністратор терпляче вислухав і ввічливо запевнив, що повідомить шефу. А я пішов додому пішки та ледве встиг на метро.

Привів поліцію до жахливої хатки вже наступного ранку. Хотілося справедливого покарання для божевільної людожерки, та й самокат у мене недешевий, а я його у дворі залишив. Яким же було здивування, коли на місці ми не знайшли хатки, лише руїни з цегли та дощок. Мій самокат акуратно стояв обабіч. Звичайно, поліціянти мені не повірили, ще погрозилися, що випишуть штраф за хибний виклик. Шеф також не повірив, і вартість рюкзака вирахували з зарплати…