Потороча

Я завжди поспішала зашторити вікна, щойно западали сутінки й вечір затоплював міські вулиці темрявою. Чоловік сміявся, мовляв, хто нас побачить на дев’ятому поверсі понад дорогою та парком. А я відповідала, що мене дратують місяць і відблиски ліхтарів. Тепер він уже не сміється.

Іронія в тому, що місячні ночі я любила. Вони були безпечними. Дивлячись на залиті блідо-білим світлом верхівки дерев та будинки, я забувала свої страхи. Бо бачила її у відображенні, лише поки ззовні панувала пітьма.

Ще в дитинстві я пожалілася батькам на незнайому закривавлену жінку за вікном, і вони відвели мене до бабки-шептухи. Та молилася, викатувала яйцями, бризкала на мене святою водою, проте так і не змогла зарадити. Іноді я думала, як би склалася моя доля, якщо мене завели би до психіатра? Однак із якоїсь причини цього так і не зробили, а я навчилася приховувати свій страх і зашторювала вікна, щойно починало смеркатися.

Зрідка мій погляд усе ж падав на відображення, і я із жахом помічала, що потороча стає все ближче. Вкрита патьоками крові, вона скалилася перекошеним ротом, червоним, ніби у вампіра. Тягнула до мене свої скрючені руки. Наближалася.

Я вблагала батьків завісити всі вікна подвійними шторами. Пізніше з такою ж забаганкою змирився й майбутній чоловік. Мама казала, це, тому, що дуже хоче залізти мені в труси. Що ж, йому це вдалося. Звичайно, він теж підсміювався над моїми дивацтвами, як і решта знайомих, однак робив це добродушно. Як же шкода, що більше не побачу його усмішку.

Він лежить у калюжі власної крові на підлозі кухні та все ще стискає в руці ніж — так і не встиг ним скористатися. А я сиджу на обірваних шторах і в спину мені впирається зірваний карниз. Скло у вікні навхрест заклеєне паперовим скотчем. Ми заклеїли так усі шибки в домі, щойно почала працювати наша артилерія. Вона все ще працює, але вже далі. Наше місто не втримали.

Вони вибили вхідні двері й ми кинулися на кухню. Думали, зможемо боронитися ножами. Наївні. Чоловіка вони застрелили відразу. Він їм був непотрібен. Я пробувала відбиватись, навіть вкусила котрогось із нападників. Правильно вкусила — так що зуби зійшлися, а рот наповнився, солоною гарячою кров’ю. Він заверещав високо та пронизливо. Інший потягнув мене за волосся, але я не розчепила зуби: «Нехай спочатку вб’ють!». Мабуть, я знепритомніла, коли дістала чимось важким у голову, бо отямилась сидячи під вікном.

Гадаю, що якби ці виродки подали мені дзеркало, я побачила би, що кров із розбитої брови залила мені все обличчя та шию, заплямила футболку, а рот зі зламаною щелепою перекошений і закривавлений так само, як у моїх видіннях. Я розумію, що бачила власну смерть. Та почвара у вікні — то була я. То завжди була я. Весь цей час я бачила власну смерть. Вона поруч.

Вони не подадуть мені дзеркало. Один, із вузькими азійськими очима, стоїть на колінах, притискає до грудей закривавлену руку, підвиває та лається незрозумілою мовою, раз по раз шморгаючи носом. Інший, той, що тягнув за волосся та бив, завмер і дивиться у вікно. Цікаво, що він там бачить. Чи бачить він свою смерть? 

Його очі вибалушуються, а губи тремтять. Таки, бачить. Подих холодного вітру проходить повз мене, і на підлогу ступають босі ноги із нафарбованими нігтями. Лак на них мого улюбленого кольору мадженто. Я силюся підвести погляд, та голова стала ніби пудова гиря. Бачу ноги в джинсах. А коли постать робить ще кілька кроків уперед — бачу ще й спину з усміхненим обличчям і очима-хрестиками, як на моїй домашній футболці Нірвани.

Гуркіт автоматної черги боляче віддається у вухах. Усе навколо пливе. Постать не сповільнюється. Натомість робить ще кілька кроків і до підвивань бурята додається вереск. Довгий, різкий і відчайдушний, він обривається огидним хрускотом і бульканням. Щось кругле, як м’яч, відлітає і вдаряється в стінку холодильника, а потім із мокрим м’ясним звуком падає на підлогу. Ще за мить такими самими звуками обривається виття бурята.

Я засинаю. Мені сниться вікно й дівчинка в ньому. Вона дивиться на мене великими, переляканими очима. Я хочу сказати їй, що все буде добре, що я тут, щоб захистити. Я захищу, я помщусь. Вона тікає. Та я знаю, вона повернеться. Я буду чекати. Я їй потрібна.