Зрештою, у кожного свої недоліки

На кладовище не варто ходити у час мертвих. Вночі можна випадково розгнівати душі, що спочивають.

Ніколи не вірила у забобони. Цвинтар для мене завжди був місцем, де можна привести до ладу думки.

Тут усе закінчується. Ці надгробки такі різні й водночас усі мають щось спільне ― дату народження та смерті. І кам’яні хрести й нові мармурові пам’ятники ― усі вони залишаються свідками обірваного життя. Доказом того, що десь тут, під землею знаходиться зогниле людське тіло.

Мабуть, моє життя й далі залишалося б незмінним і нудним, наче старе документальне кіно, якби не один випадок, що трапився зі мною нещодавно. Походжаючи поміж рядів могил, я слухала музику й вичитувала різні епітафії. З усіх усюд рясніли звичайні написи, на кшталт: від друзів і близьких, вічна пам’ять, спочивай з миром. Загалом нічого цікавого. Я вже збиралась виходити, коли в око впала одна незвичайна фраза:

«Я мертвий, але в кожного свої недоліки»

Цікава епітафія. Такий недолік важко не помітити. Вибиті цифри на надгробку свідчили, що він відійшов у інший світ всього у тридцять чотири роки.

Безсмертний Андрій Степанович. Яка примха долі, мабуть, все-таки не безсмертний.

Підсвічене ясним місяцем обличчя на портреті, заманювало своїм впевненим поглядом. З якої сторони не глянь, очі цього молодого чоловіка завжди дивились прямо на мене. Його впевненість дратувала. Певно, коли він робив це фото, не знав, що помре молодим. Хіба тоді б він виглядав таким зухвалим?

Я усміхнулась випадковому гостю і пішла геть. Але цього разу, здається, Безсмертний Андрій Степанович пішов звідти разом зі мною.

З того часу не проходило й дня, щоб я не згадала про нього. Вираз обличчя й усмішка переслідували мне усюди. Я прокидалась з цим ім’ям на вустах і засинала, згадуючи його лице. Наче невидимий дух, або привид, він усюди слідував за мною.

Минув час і я зрозуміла, що більше не уявляю собі життя без нього. В один момент вже не могла втямити, чи він лише витвір моєї уяви, чи існує насправді. Іноді здавалось, що я збожеволіла, але я так боялась втратити його, якщо комусь про це розкажу.

Одного вечора, піддаючись якомусь не зрозумілому бажанню, що дзижчало мухою всередині мене, я повернулась на кладовище, де вперше побачила Андрія, та викопала його тіло. Обережненько склала кістки у рюкзак і принесла додому. Дбайливо протерла хустинкою й виклала поряд себе на ліжку, уявляючи, як би він обіймав мене, коли б був живим.

А потім він заговорив. Не скелет звісно, а його образ, що завжди знаходився поряд зі мною.

Тоді я вперше відчула, що таке щастя. Адже знала, що Андрій живий. І не мало ніякого значення, де закінчується уява й починається реальність, ― головне, що ми були разом.

Іноді ми розмовляли цілими ночами. Іноді... він просив мене дещо зробити. Казав, що сам цього виконати не в змозі, через певні обставини. Я з радістю погоджувалась з кожним проханням ― у цьому світі не було нічого, чого б я не змогла зробити заради нього.

Ми могли просто прогулюватись вулицею ввечері, зустрічаючи випадкових перехожих. Часом він затримував погляд на одному з них, а пізніше знову просив про послугу.

Спочатку говорив слідкувати за ними, потім непомітно вливатись у їхнє життя. А тоді називав дату їхньої смерті. Казав, якщо вони не помруть цього дня о такій-то годині, то він зникне.

Я робила все, що в моїх силах. Частенько носила з собою мотузку, різноманітні ножі та леза. Вирізала на тілах убитих особливі знаки ― саме так, як він наказував.

Він упивався їхніми муками. Ловив кожен страждальний вираз обличчя. Найприємніше, казав, спостерігати за тим, як з їхніх очей поступово зникає життя. Коли зіниці потроху скляніють, втрачаючи останні іскри. Момент відходу.

За містом у лісосмузі ми створили особливе кладовище, що поповнювалось свіжими могилами майже кожного дня. Щоправда, не встановлювали ніяких надгробків. Це місце стало таємницею, про яку ніхто не мав дізнатись. Наше маленьке любовне гніздечко.

Я більше не гуляю старими цвинтарями. Не хочу образити коханого, нагадавши про те, що й він раніше лежав під однією з могильних плит. Він у мене досить чутливий.

Нарешті я зрозуміла, що таке справжнє щастя. Тепер ми разом і мені все одно, що він мертвий. Зрештою, у кожного свої недоліки.