Місяць

Стан мого кузена погіршився. У родинних стінах все частіше і частіше лунає слово «госпіталізація», хоча для нас всіх це і стало неабияким шоком: як же так?! Теобальд у всіх нас асоціювався виключно зі своїми чистими напів сферами нігтів, манірно піджатим пів місяцем губ і дрібними риб’ячими очима, які роздратовано визирали з-під окулярів на кожного, хто, на його думку, проявляв «соромітницьку поведінку», – було дивно, що одного дня такий практичний і спокійний парубок може просто втратити глузд. Він був взірцем того, як до блиску чистити схожі на очі запонки, як поводити себе серед дорослих, і як високого треба тримати голову, коли ти на когось осудливо дивишся згори-вниз. Здавалося, зухвалий Теобальд-із-минулого-життя, той, якого ще не доводилося годувати з ложечки, якому не треба було чистити зуби, і за яким не треба було слідкувати, аби він не вдавився власним язиком, не порушував ніяких правил. Ну, добре, як його родичка, дістаю фіктивний ключик і відмикаю ним неіснуючий замок на моєму роті, – все ж одне порушував. Але то була формальність із книжки етикету, а не якась заборона у нашій родині – він був астрономом, тож нікого не дивувала ця його відсутність вночі і гучний храп, що долинав із його кімнати вдень. Вся його кімната була прикрашена відповідними малюнками, а полиці заставлені відомими на той час астрономічними працями; родина не покладала жодних заборон на його діяльність, хоч це і означало, що їхній зелений, кволий хлопчик бродить десь у темряві ночі, відкидаючи свою довгу тонку тінь під місячним сяйвом.

Та одного дня він був надзвичайно стурбований чимось – сказав, що піде спостерігати якесь дивне явище. Мене, яка всю ніч крутилася у ліжку від дивного тривожного передчуття, вранішні новини не сильно здивували: Теобальд не повернувся додому.

Пошуки його тривали десь годин зо п’ять, поки його непритомного не знайшли під якимсь кущем. Коли він очуняв, то бухтів і кашляв; говорити не міг – вочевидь так зірвав від вереску голос. Ми поспіхом зібрали його розкидані галявиною речі, включно із його щоденником, який був розідраний на шматочки і перемазаний багном – я обережно позбирала всі його клаптики, що, скоріше, було дивною дією зворушеної родички в стані афекту, адже кому потрібен той клятий щоденник, якщо твій кузен в розідраному одязі, рукою, що тремтить, вказує на небо і захлинається слізьми?...

У родині лунає думка, що хтось, найімовірніше, напав на нього і це викликало в нього такий надзвичайний нервовий шок. Дивна теорія, якщо враховувати те, що нічого цінного, що було при ньому, не зникло. Але це було набагато легше пояснити за ту знахідку, яку я зробила, коли почала оглядати пошматовані сторінки з його щоденника.

Коли я розгорнула один розідраний шматочок паперу, на якому чорнило місцями ще не всохло, мені здалося, що там змальовані фази місяця: зростаючий, повний, спадний. Та пригледівшись, я помітила на темних ділянках місяця дивну точку, яка віддалено нагадала мені про щось. Я викинула це з голови до вечора, поки не глянула на своє стомлене відображення у дзеркалі і не сфокусувалася на власному обличчі.

От, на що воно схоже…

Тепер, на жаль, коли я і Теобальд розділяємо один темний секрет, я не можу віднайти в собі спокій. Дивлюся на його порожні очі і бачу в них те, що він змалював. Дивлюся, як він інстинктивно роззявляє свого рота, аби туди засунули ложку каші, і думаю про ту непроглядну космічну темінь, що так підступно килимом простягається над нашими головами, присутня у кожному епізоді нашого життя, але таємна і непідступна для нас. Прокидаюся серед ночі від чергового кошмару, де мені сниться місяць у всіх своїх іпостасях: від молодого і стрункого молодика до круглореброї вагітної матрони – вся в сльозах, бо він є не тільки у моїх снах, а й наяву, прямо зараз освітивши своїм трупно-молочним сяйвом спогади у моїй голові про те, що я побачила на тому клаптику.

Я намагаюся переконати себе в тому, що, можливо, Теобальд спочатку збожеволів, а потім вже зробив цей малюнок. Але, хай там як, я більше ніколи не знайду в собі сміливості зазирнути за фіранки і поглянути на те, що безсоромно ллє сльози світла у мою кімнату.

То так було схоже на око…

Таке, як ваше. Таке, як моє.